Пригоди Тома Сойєра

Марк Твен

ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА

_{Малюнки художника А. ЖУКОВСЬКОГО}

Розділ перший

ТОМ ГРАЄТЬСЯ, ВОЮЄ, ХОВАЄТЬСЯ

— Томе!

Ніякої відповіді.

— Томе!

Ніякої відповіді.

— І де дівся цей хлопець, хотіла б я знати… Томе!

Старенька зсунула окуляри на кінчик носа і оглянула кімнату поверх окулярів; потім вона підняла окуляри на лоба і глянула з-під них. Вона майже ніколи не дивилася крізь окуляри, шукаючи таку дрібницю, як хлопця. Адже ці окуляри були її парадним убранням, гордістю її серця і надівались вони для краси, а не для звичайних потреб; вона могла дивитися з таким самим успіхом і крізь пічні заслінки. На хвилинку вона розгубилась, а потім сказала не дуже сердито, але досить голосно, щоб меблі могли її почути:

— Ну, присягаюся, якщо я спіймаю тебе, я…

Вона не закінчила, бо саме в цей час нахилилась і почала штурхати щіткою під ліжком, переводячи подих після кожного руху. Але з-під ліжка вона не витягла нічого, крім кішки.

— От препоганий хлопчисько! Ніколи ще не бачила такого!

Старенька підійшла до відчинених дверей і, ставши на порозі, пильно вдивлялася в свій город — помідори, які заросли бур'янами. Тома там не було. Тоді вона підвищила голос так, щоб його було чути якнайдалі, і гукнула:

— Ге-ей, Томе!

Легенький шелест почувся ззаду. Вона обернулась і тієї ж миті схопила за підтяжки хлопчика, що збирався втекти.

— Ну, от! Мені слід було б зазирнути до цієї комори! Що ти там робив?

— Нічого.

— Нічого? Подивись на свої руки, подивись на свій рот. Що це таке?

— Не знаю, тітко!

— Ну, то я знаю! Це — варення, ось що це таке! Сорок раз казала тобі: якщо ти не залишиш не варення в спокої, я з тебе шкуру здеру. Дай-но мені різку.

Різка свиснула в повітрі. Біда була неминуча.

— Ой, тітко! Що у вас за спиною?

Старенька злякано обернулась і схопилася за спідницю. А хлопець миттю переліз через високий паркан і зник.

Тітка Поллі на хвилину остовпіла, а потім тихо засміялася:

— Оце то хлопець! Невже я ніколи нічого не навчусь? Хіба ж він мало мене дурив? Час би вже порозумнішати! Але, мабуть, старий дурень найдурніший за всіх. Недарма кажуть, що стару собаку не навчиш нових штук. Але, боже ж мій, він завжди придумає щось нове, і ніколи не вгадаєш, що він утне. Він начебто знає, скільки можна мучити мене безкарно, а коли я розсерджуся, зараз же втече або розсмішить мене. І гнів мій проходить, і я не можу його бити. Я не виконую свого обов'язку щодо цього хлопця, нічого гріха таїти. Сказано ж в біблії: заощадиш різку — зіпсуєш дитину. Я страждатиму за гріхи нас обох, це я знаю напевне. Він пустун. Але, боже мій, він же, бідолашний, син моєї покійної сестри, і не можу я його відшмагати. Щоразу, як я відпускаю його, совість мучить мене; і щоразу, як я б'ю його, жаль крає моє старе серце. Ну що ж, правду сказано в святому письмі: у людини дні короткі і повні скорбот. І це таки так. У школу він сьогодні не повернеться і байдикуватиме до самого вечора. Але завтра мені доведеться покарати його — посадити за важку роботу. Жорстоко змушувати його працювати тоді, коли у всіх хлопців свято, але нічого не вдієш: роботу він ненавидить над усе в світі, а мені треба ж коли-небудь виконати свій обов'язок, бо інакше я погублю дитину.

Том таки справді цілий день байдикував і дуже весело провів час. Він прийшов додому саме вчасно, щоб перед вечерею допомогти негреняті Джімові напиляти дров на завтра, наколоти трісок на розпал або — точніше — розповісти про свої пригоди, поки той виконував три чверті всієї роботи. Молодший брат Тома, Сід (не рідний брат, а зведений), уже зовсім упорався (він мусив збирати гілки). Сід був смирний хлопець. Він ніколи не пустував і не завдавав прикростей дорослим.

За вечерею Том нишком тягав цукор, коли обставини це дозволяли. Тітка Поллі задавала йому глибокодумні і лукаві питання, сподіваючись, що Том проговориться. Подібно до багатьох простеньких душ, вона вважала себе великим дипломатом, здатним до найтонших і наймудріших вивертів. У своїх наївних запитаннях вона вбачала дива хитрощів і лукавства.

— Томе, — сказала вона, — у школі сьогодні, либонь, було жарко?

— Ага!

— Дуже жарко, правда ж?

— Ага!

— А тобі не хотілось купатися, Томе?

Том відчув щось недобре. Тінь підозри вкралася йому в душу. Він пильно глянув у лице тітки Поллі, але не зміг ні про що догадатись. І відповів:

— Та ні, тобто не дуже.

Старенька помацала рукою Томову сорочку і сказала:

— Навіть не спітнів.

І вона з гордістю подумала: як уміло переконалася вона, що сорочка у Тома суха, а ніхто навіть і не догадався, що в неї на думці було. Але тепер Том зрозумів, куди вітер віє. Тому він поспішив запобігти дальшим запитанням:

— Ми підставляли голову під кран. У мене ще й досі волосся мокре. Бачите?

Тітка Поллі з сумом подумала, що вона забула про таку просту річ і знову проґавила важливий доказ вини. Раптом їй знову спало па думку:

— Томе, адже для того, щоб підставити голову під кран, тобі не довелось відривати комірця од сорочки в тому місці, де я його зашила? Ану, розстебни куртку!

Том зовсім перестав хвилюватися. Він розстебнув куртку. Комірець сорочки був дбайливо пришитий.

— Ну й добре. От молодець! А я була певна, що ти байдикував і бігав купатись. Гаразд, я не серджусь на тебе: ти хоч і великий крутій, але іноді буваєш кращим, ніж можна подумати.

Вона й журилася, що її хитрощі не досягли мети, і водночас раділа, що Том, нарешті, стає слухняним хлопцем. Але тут Сід зауважив:

— А мені здавалося, ніби комірець ви пришили білою ниткою. А тепер я бачу, що це чорна.

— Справді, я пришила білою!.. Томе!..

Але Том не чекав далі. Вже за дверима він гукнув:

— Сіде, я тебе за це відлупцюю!

У безпечному місці Том оглянув дві великі голки, встромлені за вилоги куртки. На одній голці була намотана біла нитка, а на другій — чорна.

— Вона ніколи б не помітила цього, коли б не Сід, чорти б його забрали! Та й вона хороша: шиє то чорною, то білою. Краще вона б вибрала якийсь один колір, а то ніколи не вгадаєш… А Сіда я все-таки поб'ю, — щоб я пропав, коли не поб'ю!

Том не був зразковим хлопчиком, яким би могло пишатися все місто. Проте він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і ненавидів його.

А втім, за дві хвилини, і навіть раніше, він забув усі свої турботи. Не тому, що вони були для нього не такі тяжкі й гіркі, як турботи дорослих людей, а тому, що цієї хвилини його захопило нове велике діло і витиснуло їх з голови. Так само і дорослі люди забувають своє лихо, захопившись новою роботою.

Такою новинкою був особливий спосіб свистіти, який Том перейняв від одного негра, і тепер йому хотілось попрактикуватися без перешкод. Свистіти треба було з переливами, по-пташиному, торкаючись язиком до піднебіння. Читач, мабуть, пригадує, як це робиться, — коли тільки сам був хлопчиком. Том не пожалкував праці і добився успіхів. Незабаром він весело йшов вулицею, і рот у нього був сповнений солодкої музики, а душа сповнена радості. Він почував себе, як астроном, що відкрив нову планету, — і без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то у хлопчика її було більше, ніж у астронома.

Влітку вечори довгі. Ще було видно. Раптом Том увірвав свій свист. Перед ним стояв чужий, незнайомий хлопець, трохи вищий за нього самого. Нова особа будь-якого віку і статі завжди викликала цікавість жителів маленького містечка Санкт-Петербургу ^[1] . До того ж хлопець був чепурно одягнений, — чепурно одягнений у будень! Це було просто дивовижно! Гарний капелюх, акуратно застебнута синя суконна куртка, нова і чиста, і такі самі штани! На ногах черевики, дарма що сьогодні тільки п'ятниця. На шиї у нього була навіть краватка — строката стрічка. Взагалі він мав вигляд міського франта, і це страшенно дратувало Тома. Що більше Том глядів на це диво дивне, то біднішим йому здавався його власний костюм і то вище задирав він носа, показуючи, які огидні йому подібні пишні вбрання. Обидва хлопці не вимовили й слова. Але варт було одному зробити крок, як робив крок і другий — тільки вбік, по колу. Вони стояли дуже довго лицем до лнця і дивились один одному в очі. Нарешті Том сказав: