Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Дівчата неуважно тупцяли по барвистих обрізках, стукали несвідомо, ніби по смітнику після якогось карнавалу, по залишках якогось великого, нездійсненного маскараду. З нервовим сміхом обтріпували із себе шматинки, лоскотали очима дзеркала, їхні душі, миготливе чародійство їхніх рук було не в нудних сукнях, які лежали на столі, а в тих сотнях відтинків, у тих легковажних і полохливих віялах, якими вони, мовби кольоровою фантастичною заметіллю, могли засипати ціле місто. Зненацька ставало їм душно, і вони відчиняли вікно, щоб у нетерпеливості своєї самотності, у жадобі інших облич побачити принаймні безіменне лице ночі, притиснутої до вікна. Вони обмахували перед зібраною фіранками зимовою ніччю свої розпаленілі щоки, відслоняли гарячі декольте, повні ненависті до себе і до своїх суперниць, готові стати до битви за кожного блазня, якого темний подих ночі привіяв би до вікна. О, як мало вони вимагали від життя! Вони мали все в собі, мали надлишок усього в собі. О, вистачило б їм опудала, напханого трачинням, одного-двох слів, яких вони давно чекали, щоб увійти в свою роль, давно приготовану, давно відбиту на устах, повну солодкої і страшної гіркоти, тяжко пережитої, як сторінки роману, проковтнуті вночі разом зі сльозами, зроненими на рум'яні лиця.

Під час одної з вечірніх своїх мандрівок по хаті, коли не було Аделі, мій батько наткнувся на той тихий вечірній сеанс. З хвилину він стояв у темних дверях суміжної кімнати з лампою у руці, зачарований сценою, сповненою гарячковості і рум'янців, тією ідилією з пудрою, кольоровим папером та атропіном, якою, немов багатозначне тло, була заґрунтована зимова ніч, що дихала серед збурених віконних фіранок. Насадивши окуляри, батько підступив кілька кроків і обійшов дівчат навколо, освічуючи їх піднесеною у руці лампою. Протяг із відчинених дверей підняв у вікні фіранки. Дівчата дозволяли себе оглядати, крутячи стегнами, поблискуючи емаллю очей, лаком рипучих черевичків, застібочками підв'язок під здутими вітром сукенками; шматинки, як щури, побігли по підлозі до відхилених дверей темної кімнати, а батько мій уважно приглядався до тих створінь, що пирскали сміхом, і стиха бурмотів: «Genus avium… якщо не помиляюся, scansorec або pistacci найвищою мірою гідні уваги».

Та випадкова зустріч стала початком цілої серії сеансів, під час яких мій батько небавом зумів зачарувати обох дівчат своєю дивною особистістю. На знак подяки за виняткову галантність і дотепну бесіду, якою він заповнював їхні нудні вечори, вони дозволяли йому, завзятому дослідникові, вивчати структуру своїх худеньких і недорогих тіл. Це здійснювалося у ході розмови, з повагою і вишуканістю, яка затушовувала очевидну двозначність тих досліджень. Стягаючи панчішку з Павлининого коліна й вивчаючи замилуваними очима тугу й благородну конструкцію суглоба, мій батько казав:

— Яка виняткова краса, яка щаслива форма існування, що ви обрали собі! Яка ж гарна й проста теза, яку вам дано виявити своїм життям! Проте з якою майстерністю і з якою витонченістю виконуєте ви те завдання! Якби я, відкинувши повагу до Творця, хотів розважитися, критикуючи його творіння, я б вигукнув: «Менше змісту, а більше форми!» Ах, як би полегшила світ ця втрата змісту. Більше скромності в намірах, більше стриманості у претензіях, панове творці, і світ був би досконаліший, — виголошував батько саме в той момент, коли його долоня вилущувала білу литку Павлини з в'язниці панчішки. Тієї миті Аделя стала у відчинених дверях їдальні, несучи тацю з підвечірком. То була перша зустріч тих двох ворогуючих сил від часу великої розправи. Ми всі, присутні при цій зустрічі, дуже стривожилися. Нам було страшенно прикро виявитися свідками нового приниження й без того вже тяжко випробуваного мужа. Мій батько підвівся з колін у великому збентеженні, хвиля за хвилею на його лице напливали темні рум'янці сорому. Але Аделя несподівано виявилась на висоті ситуації. Вона, усміхаючись, підійшла до батька і дала йому щигля в ніс. На той вчинок Польда і Павлина радісно заплескали в долоні, затупотіли ніжками і, повиснувши з обох боків на батькових плечах, протанцювали з ним довкола стола. Таким чином, завдяки добросердечності дівчат, зародок прикрого конфлікту розвіявся у веселості.

То був початок дуже цікавих і дивних лекцій, які мій батько, натхнений привабливістю цієї невеликої й невинної аудиторії, проводив у наступні тижні тієї ранньої зими.

Варте уваги й те, як, спілкуючись із цією надзвичайно тямущою людиною, усі певною мірою поверталися до кореня свого життя, відтворювали свою появу аж до метафізичної суті, поверталися до первісної ідеї, щоб у цій точці зрадити її і схилитися до тих сумнівних, ризикованих і двозначних сфер, які тут коротко назвемо сферами великої єресі. Наш єретик походжав серед речей, як гіпнотизер, заражаючи і спокушаючи їх своїм небезпечним чаром. Чи нам назвати й Павлину його жертвою? В ті дні вона стала його ученицею, послідовницею його теорії, моделлю його експериментів.

Тут я спробую викласти з належною обережністю, уникаючи спокуси, ту велику єретичну доктрину, яка тоді на довгі місяці захопила мого батька й заволоділа всіма його помислами.

Переклав Іван ГНАТЮК

Трактат про манекени, або друга Книга роду

— Деміург, — казав батько, — не посів монополії на творчість: творчість — це привілей усіх духів. Матерії дана безконечна плодючість, невичерпна життєва потуга й одночасно зваблива сила спокуси, яка манить нас до формування. У глибині матерії визначаються невиразні усмішки, зав'язується напруга, згущуються зародки зовнішності. Уся матерія хвилюється від безконечних можливостей, що переходять крізь неї легким трепетом. Чекаючи живлющого натхнення духу, вона невпинно переливається сама в собі, спокушається тисячами солодких округлостей і м'якоті, які сама в собі породжує у сліпому роїнні.

Позбавлена власної ініціативи, похітливо-покірна, по-жіночому пластична, імпульсивна — вона стає місцем, непідвладним закону, відкритим для розмаїтих шарлатанів і дилетантів, сферою усіляких надуживань і сумнівних творчих маніпуляцій. Матерія — це найпасивніша і найбезборонніша істота в Космосі. Кожний може її ліпити, формувати, кожному вона покірна. Всі організації матерії — недовговічні й вільні, схильні до регресу і самоліквідації. У редукції життя немає ніякого зла до інших, нових форм. Убивство не є гріхом. Воно не раз буває необхідним насильством над упертими й закостенілими формами буття, які зробилися нецікавими. В інтересах захоплюючого й важливого експерименту воно може бути навіть заслугою. Тут є пункт виходу новій апології садизму.

Мій батько був невичерпним у вихвалянні того предивного елемента, яким є матерія.

— Немає мертвої матерії, — повчав він, — мертвість — це тільки омана, за якою ховаються невідомі форми життя. Масштаб тих форм безконечний, а відгуки та нюанси — невичерпні. Деміург володів цікавими й важливими рецептами творчості. Завдяки їм він створив безліч родів, що відновлюються власними силами. Невідомо, чи ті рецепти будуть коли реконструйовані. Але це зайве, бо якби навіть ці класичні методи творення виявилися зовсім недоступними, залишаються певні нелегальні методи, безліч методів єретичних і гріховних.

В міру того, як батько від загальних засад космогонії наближався до місця своїх вужчих зацікавлень, його пояснення ставали щораз труднішими й складнішими, а висновки, яких він доходив, чимдалі більше губилися у сумнівних і ризикованих сферах. Його жестикуляція набирала якоїсь таємничої урочистості. Прискалював одне око, прикладав до чола два пальці, хитрий його погляд ставав геть несамовитим. Проникаючи тією хитрістю в своїх співрозмовниць, він ґвалтував цинізмом свого погляду найцнотливішу, найінтимнішу їхню стриманість і досягав її навіть у найглибшому закамарку, припирав до стіни і лоскотав, дряпав іронічним пальцем, аж поки долоскотався блиску зрозуміння і сміху, сміху зізнання і порозуміння, яким врешті доводилося капітулювати.

Дівчата сиділи нерухомо, лампа чадила, сукно під голкою машинки давно зсунулося, і машинка даремно стукотіла, прострочуючи чорне, беззоряне сукно, що розмотувалося з основи зимової ночі за вікном.