Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Купка обдертюхів, що вціліла в куті Ринку перед полум'яною мітлою спеки, облягала шматок муру, знову й знову випробовуючи його кидками ґудзиків і монет, немов би з гороскопу тих металевих кружечків можна було відчитати справжню таємницю муру, порисованого гієрогліфами подряпин і тріщин. Зрештою, Ринок був порожній. Очікувалося, що перед ці склепінчасті сіни з бочками винаря в тіні хитливих акацій підійде проваджений за вузду ослик Самарянина, а двоє пахолків турботливо стягнуть з розпаленого сідла хворого мужа, щоб по холодних сходах внести його обережно на пропахлий шабасом поверх.

Так мандрували ми з матір'ю через дві сонячні сторони Ринку, водячи наші заламані тіні по всіх будинках, як по клявішах. Квадрати бруку поволі минали під нашими м'якими і пласкими кроками — одні блідо-рожеві, як людська шкіра, інші золоті й сині, всі пласкі, теплі, оксамитові на сонці, немов якісь сонячні лиця, затоптані стопами аж до невпізнання, до блаженного небуття.

Аж урешті на розі вулиці Стрийської ми ввійшли в затінок аптеки. Велика сулія з малиновим соком у широкому аптечному вікні символізувала прохолоду бальзамів, якою всяке страждання можна було там втолити. Ще два-три будинки — і вулиця не могла вже далі втримати декорум міста, як той селянин, що, вертаючись до рідного села, роздягається по дорозі з міської своєї елеґанції, одміняючись поволі, в міру наближення до села, у сільського обдертюха.

Передміські будиночки тонули разом з вікнами, запалі в буйному і поколошканому квітуванні маленьких садочків. Забуті великою дниною, плодилися буйно і тихо всілякі зела, квіти і бур'яни, раді з тої павзи, яку вони могли проснити за оберегом часу, на рубежах нескінченного дня. Величезний соняшник, видвигнутий на могутньому стеблі і хворий на елефантіясис, чекав у жовтій жалобі останніх, сумних днів живоття, вгинаючися під переростом потворної корпуленції. Але наївні передміські дзвіночки і перкаликові, невибагливі квіточки стояли безпорадні у своїх накрохмалених, рожевих і білих сорочечках, без розуміння до великої трагедії соняшника.

Сплутана гущава трав, хвощів, зілиська і будяків яріє у вогні пополудня. Гуде ройовищем мух пообідня дрімота городу. Золоте стернище кричить у сонці, як руда сарана; у ряснистому дощі вогню верещать цвіркуни; струки насіння жбухкають тихо, як польові коники.

А ближче до паркана кожух трав підноситься випуклим горбом-пагорбом, так, наче город повернувся в сні на другий бік і його грубі, селянські коркоші дихають тишею землі. На тих коркошах городу нехлюйна, бабська буйність серпня вивелетніла в глухі заглибища величезних лопухів, розпаношилася клаптями волохатих листяних блях, вибуялими облизнями м'ясистої зелені. Там ті вилупуваті халабуди лопухів вибалушилися, як бабиська, що широко порозсідалися, напівпожерті власними ошалілими спідницями. Там город задурно продавав найдешевші крупи дикого бузку, просмерджену милом, грубу кашу бабок, дику оковиту м'яти і всяку найгіршу серпневу тандиту. Але по другому боці паркана, за тим маточником літа, в якому розрослася глупота зідіотілих бур'янів, було смітнисько, що дико заросло будяками. Ніхто не знав, що саме там серпень того літа відправляв свою велику, поганську оргію. На тому смітниську, сперте на паркан і заросле диким бузком, стояло ліжко скретинілої дівчини Тлуї. Так усі ми називали її. На купі сміття і покидьків, старих горнців, пантофлів, румовища й гамузу стояло зелено мальоване ліжко, підперте замість відсутньої ноги двома старими цеглинами.

Повітря над тим румовищем, здичавіле від жару, тяте блискавицями лиснючих кінських мух, розлючених сонцем, тріщало, мов від невидимих торохкавок, і роздрочувало до нестями.

Тлуя сидить навпочепки серед жовтої постелі і шмаття, її велика голова їжачиться віхтями чорного волосся. Обличчя її корчливе, як міх гармонії. Щохвилі гримаса плачу складає цю гармонію в тисячу поперечних зборок, а здивування знову розтягає її, вигладжує зборки, відслоняє шпарки дрібних очей і вологі ясна з жовтими зубами під рильцюватою, м'ясистою губою. Минають години, повні жару і нудьги, під час яких Тлуя півголосно жебонить, дрімає, стиха сквигає й кахикає. Мухи обсідають її, нерухому, густим роєм. Але знагла ціла ота купа брудних ганчірок, шмаття і дрантя починає ворушитися, мов би оживлена шурхотом висиджених у ній щурів. Мухи будяться сполошені й підносяться великим, гудючим роєм, повним лютого дзижчання, зблисків і мигтінь. І в той час як ганчірки зсипаються на землю і розбігаються по смітниську, як сполошені щури, з них вигрібається, звільна відгортається ядро, вилущується осердя смітника: напівгола і темна кретинка поволі зрушується і встає, подібна до поганського божка, на коротких, дитинних ніжках, а з набучавілої напливом злости шиї, з почервонілого, темніючого від гніву обличчя, на якому, мов варварські мальовила, процвітають арабески набряклих жил, виривається звірячий вереск, храпливий вереск, добутий з усіх бронхів і пищавок тих напівзвірячих, напівбожистих грудей. Будяки, спалені сонцем, кричать, лопухи пухнуть і приндяться безсоромним м'ясивом, бур'яни слиняться блискучим ядом, а кретинка, охрипла від крику, в дикій конвульсії з лютою запальністю вдаряє м'ясистим лоном у пень дикого бузку, який тихо поскрипує під настирливістю цієї розпусної хоті, заклинаний цілим тим злидарським хором до протиприродної, поганської плодючости.

Мати Тлуї наймається до господинь шурувати підлоги. То мала, жовта, як шафран, жінка, і шафраном заправляє вона підлоги, ялицеві столи, лави і шлябани, які миє по хатах убогих людей. Якось Аделя завела мене до дому тої старої Мариськи. Була рання ранкова година, ми ввійшли до малої, ясно-синьо біленої хати з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте в тій ранковій тиші, відмірюваній пронизливим цоканням селянського годинника на стіні. У скрині на соломі лежала дурна Мариська, бліда, як полотно, і тиха, як рукавичка, з якої висунулася долоня. І мов би користаючи з її сну, базікала тиша, жовта, яскрава, зла тиша, монологувала, сварилася, вибазікувала голосно і ординарно свій маніяцький монолог. Час Мариськи — час, ув'язнений в її душі — виступив з неї страхітливо дійсний і йшов самопас через хату, галасливий, гучний, пекельний, ріс у яскравому мовчанні ранку з голосного млина-годинника, як зла мука, сипка мука, дурна мука божевільних.

В одному з тих будиночків, оточеному штахетами коричневого кольору, затонулому в буйній зелені садочка, мешкала тітка Агата. Входячи до неї, ми минали у саду кольорові скляні кулі, що стриміли на тичках, рожеві, зелені й фіолетові, в яких були закляті цілі світлі і ясні світи, мов ті ідеальні і щасливі образи, замкнуті у недосяжній досконалості мильних бульбашок.

У півтемних сінях із старими олеографіями, пожертими пліснявою і осліплими від старости, ми знаходили знаний нам запах. У тому надійному старому пахощі містилося в на диво простій синтезі життя тих людей, алембик раси, ґатунок крови і секрет їхньої долі, недостережно приявний у щоденному минанні їхнього власного, відрубного часу. Старі, мудрі двері, темні зідхання котрих впускали і випускали тих людей, мовчазні свідки входів і виходів матері, дочок і синів — відчинилися безголосо, як дверцята шафи, і ми ввійшли в їх життя. Вони сиділи мов би в тіні своєї долі і не боронилися — у перших незручних жестах видали нам свою таємницю. Чи ж не були ми кров'ю і долею споріднені з ними?

Покій був темний і оксамитовий від ґранатових оббить із золотим узором, але відлуння полум'яного дня ще й тут тремтіло мосяжем на рамах образів, на золотих клямках і лиштвах, хоч і пропущене крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Агата, велика і буйна, округла і біла туша, поцяткована рудою ржею веснянок. Ми присіли коло них, мов би на берег їхньої долі, трохи засоромлені тою безборонністю, з якою вони видали себе нам без застережень, і пили воду з трояндовим соком, предивний напій, у якому я знайшов мов би найглибшу есенцію тої спекотної суботи.