Перший спалах

Кіро, ти любиш зайців?

— Авжеж. Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! — сміється Кіра і дістає цигарку.

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я! — каже Андрій, щоб уникнути незручної паузи в розмові.

— Ще чого! — бурчить Кіра. — Салют незайманим! Ого!

Вона зненацька підстрибує на сидінні і хапає його за руку.

— Ти ба! — каже вона, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й демони! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм демонам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Той демон — ти сам! — шепоче вона опісля, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко. Знаєш, так далеко, що навіть не в змозі завадити мені тебе намалювати. Тобто зіграти. Коротше, ти зрозумів.

Андрій визирає в вікно — і бачить...

Серпневий вечір. Шелест вітру і божевільне сюрчання цвіркунів у пожухлих травах. Червоні макові чашечки горнуться до землі обабіч колій. Пронизливо сині сльози волошок вологим сумом стікають до ніг. Пахне травою і квітами, польовим духом волі і димом далеких багать. Скоро сонце сховається в глибинах чорного океану — і прозоре надвечір’я окутає землю синюватим серпанком сутінків.

— Серпневі демони пахнуть димом! — каже Кіра. — І прокуреними потягами зі старими, оббитими дерматином вагонами.

Дим доторкається до вух і волосся — якісь похмурі мужики курять у тамбурах... І студенти курять у тамбурах, розпиваючи вино, і божевільно щиро сміються.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Світло тьмянішає. Ліхтарі гаснуть, переповнені димом. Вітром пахне трава. Під небом, тим високим зоряним небом — самотня застигла постать, розчепірила руки над туманом і волоссям зачепилася за зірки. Роса лоскоче босі ноги, кусає за п’яти, виловлює душу. Їй добре. Вона спіймала мелодію.

Волошки гойдаються в обіймах нічного вітру. Ніч мерехтить на срібних росянистих перлах. Кіро, дивися, як зелено! Ти бачиш, як зелено? Калатають дзвони, гойдаються зачумлені озера... Давай сядемо в човен — і попливемо туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Десь далеко за туманом заливаються болем останні волинки (як же його звали? не згадати ніяк)... Вони тримають у собі правду (як же...? як же...? забув?), а правда ця — в тому, що я більше не хочу іти з тобою до кінця! Ти чуєш (згадав!), Гіласе? Я втомився блукати в тумані. Ти чуєш, Гіласе (Гіласе, Гіласе, мій любий друже Гіласе), я втомився! Я хочу на волю!

Так, я хочу на волю. І ти хочеш на волю. Всі ми хочемо на волю. Тому дай мені нарешті спокій, Гіласе! Я втомився... Я хочу жити.

Кіро, Кіро, моя ненормальна, божевільна Кіро! Салют незайманим і чувак, ти куриш! О! Знаєш, «о» — це як «ого», тільки «о», коротше, ти мене зрозуміла! Ти мене завжди розумієш, Кіро! Бо ми з тобою — це «о», це двоє придурків, що навчилися слухати музику дощу і вітру.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Ми теж уміємо плакати. І часто плачемо на зорі. Не від болю. Від щастя. Як же це гарно — жити і усвідомлювати, що живеш! Просто жити, воскреснути з мертвих, наче той ваш бог, про якого ви давним-давно уже забули. Ви б хотіли жити? Ні? А жаль...

— А жаль, — видихає Кіра і викидає цигарку. — Дуже жаль! Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! Так, Вано, ти багато втратив!

Вона зиркнула на Андрія.

— О, наш сплюх нарешті прокинувся! — вона жартівливо вщипнула його за ніс. — А я саме збиралась збігати додому за ліками для тебе. Бач, в моєму районі зараз ремонт доріг, тому вранці там страшні пробки. Так що... Вставай давай і звільни нарешті мої ноги!

Кіра почекала, поки він забере голову з її колін, і відчинила дверцята машини.

— Побудь поки-що у Вано, добре? Я швиденько!

І вона ніжно цмокнула його в щоку.

— Як спалось? — весело спитав священик після того, як Кіра пішла.

— Здається, добре! — відповів Андрій, уважно придивляючись до в’язки ключів у бардачку. — Слухай, звідки у тебе ЦЕ?

Він показав на срібний ключ, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

23

За чотирнадцять років до цього.

Жовтень, 1996 року.

Двоє хлопчиків сиділи на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. У їхніх радісних очах палахкотів мисливський азарт. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

— А давай побіжимо до озера! — сказав Юрко Андрієві. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

— Не хочу в Грецію, хочу в хованки! — запротестував Андрій.

— Ні, в Грецію! — вперся Юрко.

— Хованки! — ображено закопилив губу Андрій.

В Юрка на віях затремтіли сльози.

— Ну добре, давай так, щоб і тобі, і мені. Пограємось в хованки у Давній Греції!

— Давай! — зрадів Юрко. Сльози одразу висохли.

Андрій дістав із шафи паперовий згорток зі своїм плащем із лев’ячої шкури, за який правив старий дідусів кожух із овечої вовни. Звичайно, як і годиться справжньому героєві, Андрій здобув його в нерівній битві з Немейським левом — розгніваною бабусею, що збиралася спалити кожух після того, як знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо.

Вони вийшли надвір і майже одразу пірнули в зарості ялинника. Бабусина хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Десь у хащах зловісно ухнула сова. Тріск гілок під ногами змусив маленькі сердечка сховатися в п’ятки. А тоді з-за хмари визирнув місяць — і вихопив з темряви щось тонке і блискуче, що висіло на шиї одного з хлопчиків — срібний ключ.

Це був їх спільний медальйон — подарунок мами. Вони носили його по черзі, як перстень влади. Очевидно, сьогодні була черга Юрка носити прикрасу.

Десь через півгодини перед їхніми очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій і Юрко побігли туди — і опинилися на пологому березі, встеленому сірим сухим бадиллям. Земля під ногами неприємно зачавкала — і вони побачили, як сліди їхніх ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і засохлі пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Від них линув по-осінньому солодкавий запах гнилизни.

— А хто буде жмуритись? — поцікавився Юрко.

— Зараз побачимо! — відповів Андрій. — Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

— Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! — сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.