Перший спалах

Кіро, дідько б тебе вхопив... Що ти зі мною зробила? Чого я сюди прийшов з тобою? Чим ти мене підпоїла-нагодувала-накурила врешті-решт, що я втратив останні залишки розуму? Які, нафіг, демони? Які духи? Хто сказав, що мене взагалі треба лікувати? Подумаєш, жахи вночі сняться! І уява коні викидає. Але це навряд чи якісь потойбічні проблеми! Швидше — побічні ефекти спілкування з тобою. Якщо в мене й справді трабли із психікою, то тут не допоможе жоден священик! Мені потрібен психолог, розумієш, ПСИ-ХО-ЛОГ! Хоча ні, не потрібен. Я ж здоровий!

— Справді? Ти так в цьому впевнений?

Кіра стояла перед ним, широко розплющивши свої і без того величезні очиська. Між її пальцями стриміла чергова цигарка.

Коли вона підійшла? Чому він її не помітив? Кляте створіння! Ступає нечутно, мов кішка.

— І довго ж ти підслуховувала? — спитав Андрій, розуміючи, що в жодному разі не повинен виправдовуватись.

— Ну-у... Скажу так — достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз — саме той випадок.

Андрій відчув роздратування. Що вона меле?

— Чого ти зі мною няньчишся? — вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.

Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:

— А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?

— Загнусь? Від чого? — він обурився.

— Не починай, добре? — втомлено прошепотіла Кіра. — Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!

— Гаразд, гаразд, — Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. — Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?

Кіра знизала плечима.

— Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...

— Не заперечу. Але хотів би, — Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. — Надто вже багато від тебе клопотів.

— Не бійся, це скоро закінчиться! — Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. — Прийде літо — і я тобі покажу все, що обіцяла. Покатаємось з тобою трохи, наробимо дурниць! Знаєш... Може, навіть і до червня чекати не будемо. Бо що мені заважає познайомити тебе зі своїми друзяками просто зараз?

— Хм... — Андрій замислився. — Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?

— Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий — він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний — особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись — не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив — вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?

— О, таку не забудеш... — усміхнувся Андрій. — А що зі мною власне робитимуть?

— Хто? Анна з Вінтом?

— Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...

— Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту — помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...

— А якщо ні?

— На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.

— Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, — сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.

Будівля — звичайна, стара дерев’яна будівля — зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора — і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.

— Працюю над проектом, часу майже не залишилось, — Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. — Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...

— Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! — Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. — Ну ти ж його знаєш — вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?

— Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! — буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними — смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.

Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.

Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.

14 

Його розбудив голос. Дивний — і до болю знайомий. Десь він уже його чув — давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав — і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям — і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.

Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки — і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль — і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.