Жак фаталiст i його пан

Лебрен і Матьє Фуржо, чи Фуржо Матьє, подякували йому з низеньким поклоном, сказавши, що він надто добрий до них і що вони поставили собі за мету, і так досі робили, вести своє скромне діло чесно, і нема за що їх хвалити.

Мерваль: Ви помиляєтеся, мої панове, бо де ви знайдете сьогодні людей, про яких можна сказати, що вони чесні? Запитайте у пана кавалера Сент-Уена, який, можете бути певні, дещо знає...

Ми вийшли від Мерваля, який ще запитав нас, стоячи на східцях угорі, чи він може бути певний, що ми прийдемо, щоб попередити жінку з товаром. Ми відповіли йому ствердно і всі четверо, у чеканні на годину наступної зустрічі, пішли пообідати до харчівні, що була поблизу.

Замовляв обід Матьє Фуржо, і замовляв досконало. При десерті до нашого столу підійшли дві катеринщиці. Лебрен запросив їх сісти. Дали їм випити та й почали з ними теревені правити, попросили їх заграти. Тим часом, як мої троє гостей розважалися смішками з однією, її товаришка, що сиділа побіч мене, тихенько сказала мені:

— Мій пане, ви опинилися в дуже поганому товаристві: між ними немає й одного такого, щоб його ім'я не стояло на чорному списку поліції.

Ми залишили харчівню у призначену годину й подалися до Мерваля. Я забув тобі сказати, що цей обід дочиста спорожнив нам гаманці, мені й кавалерові, а по дорозі Лебрен сказав кавалерові, а той уже переказав мені, що Матьє Фуржо вимагає за посередництво десять люїдорів і що це найменша сума, яку йому можна дати, бо як він буде задоволений нами, то й ми вийдемо в торгах найлегшим коштом, а ця сума повернеться нам при продажі товару.

Ми прибули до Мерваля, куди вже раніше прибула крамарка з товаром. Панна Брідуа (так її звали), щедра на компліменти й реверанси, розклала перед нами матерії, шовки, мережки, персні, діяманти, золоті касетки. Ми набрали всього.

Лебрен, Матьє Фуржо і кавалер визначали ціни на товар, а Мерваль тільки записував. Разом усього вийшло на дев'ятнадцять тисяч сімсот сімдесят п'ять ліврів. Я хотів виставити письмове підтвердження, що одержав товар, на що панна Брідуа відповіла мені, роблячи реверанс (бо вона ніколи не зверталася до будь-кого без реверансу):

— Пане, ви маєте намір сплатити свій борг по закінченні визначеного строку?

— Достеменно так, — відповів я.

— У такому випадкові, — зауважила вона, — для вас не має значення написати підтвердження в одержанні чи просто підписати вексель.

Слово вексель змусіло мене побліднути. Кавалер помітив це і сказав панні Брідуа:

— Ах, панно, вексель! Векселі ходять по руках, і ніколи не знати, в які руки вони можуть потрапити.

— Ви жартуєте, пане кавалере, і ми добре знаємо, яка пошана належить особам вашої ранги... (реверанс)... Але ми знаємо також, що ці папери тримають у себе в кишені, доки не вийде на них строк. Ось прошу, дивіться...

І знову реверанс... Вона витягла з кишені портфель і прочитала з нього купу імен, людей усіх станів і прошарків. Кавалер підійшов до мене і сказав:

— Вексель! Це, до дідька, поважна річ! Дивись, роби, як тобі краще. Як видно, ця жінка чесна; а потім — заки прийде строк, ти матимеш гроші, або я їх матиму.

Жак: І ви підписали вексель?

Пан: Так.

Жак: Батьки, посилаючи своїх дітей до столиці, мають звичку давати їм маленький порадник на дорогу: не водися з поганим товариством; виконуючи точно свої обов'язки, заслужи, щоб тебе любили старші; ходи до церкви; утікай від дівчат легкої поведінки, від ошуканців-кавалерів; а передусім — ніколи не підписуй векселів.

Пан: Що ж ти хочеш, я зробив так, як роблять усі; перше, що я забув, — це батьків порадник. Отож я мав купу товару на продаж, а нам потрібні були гроші. Було там кілька пар мереживних манжетів, дуже гарних. Кавалер оволодів ними по ціні, яку я мав за них заплатити, кажучи мені:

— От ти вже й позбувся частини товару, на якій нічого не втрачаєш.

Матьє Фуржо узяв один годинник і дві золоті касетки, за які пообіцяв негайно принести гроші. Лебрен склав усю решту в себе на сховок. Я поклав собі в кишеню пишну мереживну ґарнітуру з манжетами, що мала бути квіткою в букеті, який я готувався піднести. Матьє Фуржо негайно повернувся з шістдесятьма люїдорами, десять з яких він відрахував собі, а я одержав решту п'ятдесят. Він мені сказав, що не міг продати ні годинника, ні касеток, але віддав їх у заклад.

Жак: У заклад?

Пан: Так.

Жак: Я знаю кому.

Пан: Кому?

Жак: Дівці з реверансами, Брідуа.

Пан: Так і є. З парою манжетів і ґарнітурою я взяв ще один гарний перстень і дубльовану золотом касетку на косметику. У мене було в кишені п'ятдесят люїдорів, і ми, кавалер і я, були в найкращому настрої.

Жак: Усе це чудове. У всій цій історії інтригує мене лише одна річ: це безкорисність пана Лебрена. Щоб він на цьому нічого не вполював?

Пан: Іди геть, Жаку, ти жартуєш; ти не знаєш пана Лебрена. Я запропонував йому відшкодування за послугу; він обурився і відповів мені, що я, очевидячки, вважаю його за такого, як Матьє Фуржо; що він ще ніколи не простягав руки.

— Отакий наш дорогий Лебрен, — вигукнув кавалер, — він завжди той самий. Але ми мусіли б червоніти з того, що він шляхетніший за нас...

І в ту ж мить він ухопив з купи нашого товару два десятки хусточок і шматок мусліну, намовляючи його, щоб той узяв це для жінки й дочки. Лебрен почав оглядати хусточки, які здалися йому дуже гарними, муслін, що був, як він сказав, до біса тонкий; а що і це й те було запропоноване йому так щиро і що він мав найближчу нагоду віддячитися нам при продажі товару, який лишився, він здався на наші умовляння. По цьому всьому ми рушили в дорогу і щосили погнали в фіякрі до дому моєї коханої, для якої була призначена мереживна ґарнітура, манжети й перстень. Подарунок справив якнайкраще враження: вона відразу почала примірювати ґарнітуру й манжети, а перстень, здавалося, пасував, як улитий, до її пальця. Ми повечеряли, і повечеряли, як ти можеш собі уявити, весело.

Жак: І ви залишилися там на ніч.

Пан: Ні.

Жак: Значить, залишився кавалер?

Пан: Припускаю, що так.

Жак: При способі життя, який ви тоді вели, ваших п'ятдесятьох люїдорів вистачило не надовго.

Пан: Ні. Тиждень пізніше ми завітали до Лебрена, щоб побачити, що сталося з рештою нашого товару.

Жак: Майже нічого або мало змінилося. Лебрен був зажурений, визвірився на Мерваля й дівку з реверансами, називав їх раклюгами, негідниками, ошуканцями, присягався знову, що ніколи не матиме більше з ними справи, і видав вам яких сімсот-вісімсот франків.

Пан: Приблизно так: вісімсот сімдесят ліврів.

Жак: Отож, якщо я трохи вмію рахувати, вісімсот сімдесят ліврів від Лебрена, п'ятдесят люїдорів від Мерваля і Фуржо; ґарнітура, манжети й перстень — кладім, ще п'ятдесят люїдорів. Оце й усе, що ви дістали за товар, за який заплатили дев'ятнадцять тисяч сімсот сімдесят п'ять ліврів! Це, дідько б його взяв, чиста робота! Правду казав Мерваль, що не щодня трапляється мати справу з такими чесними людьми.

Пан: Ти забув манжети, що їх узяв кавалер за собівартістю.

Жак: Бож кавалер про них вам більше ніколи не згадував.

Пан: Це правда. Але ти не згадуєш також і про дві золоті касетки й годинник, що їх Матьє віддав у заклад.

Жак: Бо не знаю, що про них сказати.

Пан: Тим часом надійшов строк сплатити вексель.

Жак: А грошей не прибуло ні у вас, ні в кавалера?

Пан: Я змушений був заховатися. Добилися до моїх батьків, і до Парижу приїхав один з моїх дядьків. Він пішов до поліції й заклав позов на всю зграю ошуканців. Позов передали якомусь канцеляристові, і саме тому, який боронив Мерваля, бо діставав за це від нього хабарі. Дядькові відповіли, що з юридичного погляду справа оформлена бездоганно, і поліція нічого не може вдіяти. Лихвар, якому Матьє заклав дві золоті касетки, покликав останнього до суду. Я теж був заплутаний у цей процес. Судові видатки були такі великі, що на них пішли гроші від продажу годинника й обох касеток і ще треба було доплатити п'ятсот чи шістсот франків.