Смерть Верgiлiя

— Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

— Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

— Якби це не так було, — додав Луцій, — то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове — все, що малює твоя уява, — це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням — як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені — ти.

Реальність кохання, реальність смерти — це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

— Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

— Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, — проказав Плотій. — Таке до добра не доводить. Темрява — не до добра. — І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

— Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це — реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…

На це Луцій сказав:

— Річ не в самій лише істині; істину — голу істину — тобі висловить навіть шаленець… Щоби істина користь приносила, їй не можна давати волі, саме в цьому і полягає її врівноваженість. Часом розводяться про божевілля поета… — Він глянув на Плотія, який на знак згоди кивнув головою. — Але саме поетові й даровано хист не давати своєму шаленству волю, тримати його у шорах.

— Істина… її страхітливе шаленство… В істині сховане лихо.

Голоси тих жінок… Ті голоси були голі — голі, як сама істина, що її провістити вони намагалися; в них чаїлося лихо.

— Ні, й ще раз ні, — стояв на своєму Луцій. — Істина, позбавлена волі, — це не шаленство, не кажучи вже про лихо.

Істина у сліпоті, простенька, банальна істина, що не знає ні зла, ні добра, ні глибин, ні висот, гола істина вічного коловороту у вікодавніх царинах — і все ж таки істина без реальности…

— Ох, Луцію, звісно… Але таку чисту-пречисту реальности істину провістить не поезія… Не дано їй судити найвищим судом… і мені не дано… я лише пробирався навпомацки, лише белькотів… — Лихоманка нагадувала про себе чимдалі владніше, вона вже вмостилась у грудях, і голос йому відмовляв, захлинавсь у хрипінні. — Не ступив навіть першого кроку… белькотів, пробирався навпомацки… і навіть… чистоти не було…

— Називай це як хочеш — «белькотів», «пробирався навпомацки»… — Луцій казав дуже тихо і з незвичайним теплом у голосі. — Але то була завжди врівноваженість, а тому — чисте-пречисте провіщення.

— Але зараз тобі передовсім потрібен лікар, — рішуче промовив Плотій. — Це — найголовніше. Ми вже йдемо, але потім повернемось.

У голові стояв шум — невиразний, глухий, важкий. Знову наринув страх. Ці двоє хотіли піти, так і не збагнувши нічого. Хотіли вернутись?.. Та чи не буде тоді вже запізно? Переконати їх треба вже зараз, зрештою, хай усвідомлять… Ох, саме в цій непробудній дрімоті людської душі і ховаються всі її біди… І, долаючи кашель, схриплим голосом, майже криком нечутним він видушив з себе:

— Ви — мої друзі… я не хочу поганити рук… на початку й у самому кінці хай буде все чисто… а «Енеїда» не варта… немає в ній істини… лише краса… ви — мої друзі… ви її спалите… «Енеїду» ви спалите заради мене… пообіцяйте…

Обличчя у Плотія, в яке він уп’явся поглядом, лишалось важким і німим. І наливалось любов’ю і гнівом. Ці почуття вочевидь проглядали крізь побагровілі, всі в родимках щоки, обрамлені чорною, із синюватим полиском бородою; та в очах прозирала любов, і була вона ніби надія. Одначе вуста зоставались німими.

— Плотію… пообіцяй…

Плотій знов заходив туди-сюди. Розгонистими, важкими кроками він міряв покій, на череві складки тоґи його напнулися, віночок сивого чубу край округлої лисини на потилиці ледь настовбурчився, руки в ліктях, як це зазвичай роблять багато м’язистих людей, він тримав трохи зігнуті, п’ястуки трохи стиснуті: попри його шістдесят років — самé втілення озлоблености життям.

Так цей роздратований чоловік, немовби бажаючи показати всю недоречність надто поквапної відповіді, ще досить довго походжав із кутка в куток, потому нарешті спинився і зволив відповісти.

— Послухай, Верґілію… — мовив він з усією твердістю зрілого мужа, що її прибирав його голос щоразу, коли треба було віддавати наказ. — Послухай, часу в тебе — ще сила-силенна… Я не бачу потреби в такому поспіху…

Твердість, з якою він запевняв, що поспішати не варто, суперек не терпіла; як завжди, у ній відчувалося владне залякування, але водночас і обіцянка захисту, і треба було лише мовчки послухати цього наказу — набратися мужности, щоб скоріше оклигати. Він скорився наказу, скорився охоче — адже йому нічого іншого, зрештою, і не лишалося, — а позаяк це дало заспокоєння, то й мова його стала знов спокійнішою і не такою важкою;

— Це, Плотію, воля моя остання: щоб ти з Луцієм негайно спалив «Енеїду»… Ви не смієте в цьому мені відмовити…

— Ох, Верґілію, любий мій, скільки ще я маю тебе переконувати, що часу на все й у тебе, і в нас ще задосить! Тож можеш спокійно, не кваплячись, ретельно обміркувати свій замір… Не забувай лишень… — І він, хто загалом так любив закликати усіх не метушитися, тепер сам заметушивсь і нетерпляче схопився за клямку на дверях. — Нічого не варт селянин, що марнує зерно на посів і сипле його худобі.

І він, здійнявши отак гармидер, разом із Луцієм — цей був очевидьки так само наляканий і не зважився ні заперечити, ні щось докинути, — вшився з покою; гучно грюкнули двері, і кроки за ними стихли.

Обдарованим і воднораз пограбованим — авжеж, саме таким вони і лишили його, лишили самого; розгніваний і доброзичний приятель заспокоїв його і звільнив від страху, але сам він, крім страху, позбувся і ще чогось більшого — немовби частини самого себе; здавалося, Плотій спровадив його із дорослого світу і знов обернув на дитину, вкинув назад у ту пору незрілости, коли юність виношує плани, коли всі вони, хлопчаки в Медіолані, разом плекали мрії, з полону яких поталанило вирватись далебі тільки Плотію; о, як глибоко він відчував, що його раптом відкинуто у пору незрілости, так далеко назад, що він уже й не здивувався б, якби його приятель щойно узяв був на міцні свої плечі й саму «Енеїду» і вкупі зі страхом його поніс її геть. Чи на місці ще скринька, чи надійно вона ще замкнена? Чи, може, то тільки омана? Та краще не перевіряти. І це заспокійливе рішення продиктувала безпомічність, а втім, звісно, й сором. Сором тим більше, що це своєрідне приниження, применшення його власного «я» відбулось на очах у Лісанія, адже той (і це викликало подив, ба навіть вражало) усе ще сидів у кріслі — достоту так само, як сидів уночі. Невже в тому кріслі стало місця відразу на двох? Адже в ньому сидів щойно й Плотій! Далебі, тоді бажано — і навіть краще! — було б, якби той узагалі не приходив до цього покою. Десь далеко шуміло під сонцем море, а тут, як щось чисте й забуте, відкинувсь у кріслі хлопчик, його, хворого, страждань позбавляючи й сам їх не знаючи; та якщо придивитись пильніше, то було то обличчя простакуватого, але моторного сільського хлопчини; а придивитися ще пильніше — і в тому обличчі вже стільки мрійливости, стільки краси… На колінах у хлопчика й досі лежав манускрипт, із якого вночі той читав йому вголос.