Жак фаталiст i його пан

— Нарешті, ти тут, Жаку! — мовила вона до мене. — Чи в тямку тобі, що я тут уже биту годину чекаю на тебе?..

Читачу, отакий і ти дріб'язковий. Але я згоден, хай буде довга година для міських пань і бита година для пані Марґарити.

Жак: Було так, що води мало, млин ішов поволі, мірошник був п'яний, і хоч як ретельно я працював, не міг повернутися раніше.

Марґарита: Сядь коло мене, поговоримо собі трохи.

Жак: Охоче, пані Марґарито...

Я сів поруч з нею, щоб розмовляти, а тим часом обоє ми, як води в рот набрали. Тоді я сказав їй:

— Але пані Марґарито, ви не мовите мені й слова, і ми не розмовляємо.

Марґарита: Боя міркую собі про те, що сказав мій чоловік про тебе.

Жак: Не вірте й слову з того, що вам казав чоловік, бо він глузливий.

Марґарита: Він запевняв мене, що ти ще жодного разу не був закоханий.

Жак: Щодо цього, то він казав правду.

Марґарита: Як! Ніколи в житті?

Жак: Ніколи в житті.

Марґарита: Що? У твоєму віці ти й досі не знаєш, що таке жінка?

Жак: Даруйте, пані Марґарито.

Марґарита: І властиво, що таке жінка?

Жак: Жінка?

Марґарита: Так, жінка.

Жак: Чекайте... Це чоловік у спідниці і в чепчику, з великими грудьми.

Пан: О, мерзотнику!

Жак: Та друга не ошукалася, і я хотів, щоб ошукалася ця. На мою відповідь пані Марґарита так розреготалася, що ніяк не могла вгамувати себе; а я, цілковито приголомшений, запитав її, з якого дива вона так сміється. Пані Марґарита відповіла мені, що сміється з моєї простакуватости:

— Як! Такий здоровило, як ти, щоб справді більше нічого не знав?

— Ні, не знаю, пані Марґарито.

По цьому пані Марґарита змовкла, і я за нею.

— Але, пані Марґарито, — знову звернувся я до неї, — ми сіли, щоб побазікати, а тим часом ви не мовите й слова, і ми не базікаємо. Пані Марґарито, що вам? Ви мрієте?

Марґарита: Так, я мрію... я мрію... я мрію...

І коли вона почала своє «я мрію», груди її почали здійматися, голос ослаб, уся вона затремтіла, заплющила очі й піввідкрила уста, потім глибоко зідхнула й зомліла. Я почав удавати, ніби вірю, що вона була мертва, і почав кричати з переляку:

— Пані Марґарито, пані Марґарито! Скажіть бо мені щось! Пані Марґарито, вам погано?

Марґарита: Ні, моя дитино; дай мені хвилину відпочити... Я не знаю, що мене вхопило... Це сталося мені несподівано.

Пан: Вона брехала.

Жак: Так, вона брехала.

Марґарита: Мені примарилося...

Жак: Мариться вам отак уночі й побіч вашого чоловіка?

Марґарита: Іноді.

Жак: Таке може його перелякати.

Марґарита: Він до цього звичний...

Марґарита потроху дійшла до свідомости й мовила:

— Мені марилося про те, що тоді на весіллі, вісім днів тому, наші чоловіки, мій і Сюзаннин, глузували з тебе; мені було шкода тебе і зробилося якось так, що я й сама не знаю.

Жак: Ви дуже ласкаві, пані.

Марґарита: Я не люблю, як з когось глузують. Мені примарилося, що при першій-ліпшій оказії вони розпочнуть ще уїдливіше, і це мене знову розлютило.

Жак: Алеж тільки від вас залежить, щоб таке більше не повторилося.

Марґарита: Що?

Жак: Щоб я знову не знав того, що спричинило такий сміх вашого чоловіка й Сюзанниного, і щоб вони більше не сміялися.

Марґарита: О! ні, ні. Я добре знаю, що ти порядний хлопець і нікому не розповідатимеш; але я не наважилася б.

Жак: Але чому?

Марґарита: Не наважилася б, та й годі.

Жак: Ах, навчіть мене, пані Марґарито, я вас прошу; я буду вам безмежно вдячний, навчіть мене...

Благаючи так, я міцно стискав її руки, а вона так само стискала мої; я цілував її очі, а вона мені уста. Тим часом зовсім запала ніч. І я, нарешті, сказав їй:

— Тепер я бачу, пані Марґарито, що ви не хочете бути такі ласкаві до мене, щоб навчити мене, і мені це дуже боляче. Отож, коли так, вставаймо й повертаймося додому...

Пані Марґарита мовчала; вона взяла мою руку, і я вже не знаю, куди вона її потягла, можу ствердити лише той факт, що я скричав:

— Тут нічого немає! Тут нічого немає!

Пан: Ошуканець, подвійний ошуканець!

Жак: Факт, що вона була досить легенько одягнена, та й я не так щоб мав багато чого на собі. Факт, що я весь час тримав свою руку там, де в неї нічого не було, а вона помістила свою руку там, де в мене було зовсім навпаки. Факт, що я опинився під нею і в наслідок цього вона на мені. Факт також, що я не робив жодного зусилля, щоб допомогти їй, покладаючи усю роботу на неї саму. Факт, що вона з таким щирим серцем заходилася навчати мене, що настала така мить, коли я мав враження, наче б вона помирає. Факт, що, бувши так само запаморочений, як і вона, я, не тямлячи, що кажу, закричав:

— Ах, пані Сюзанно, яку велику приємність ви мені зробили!

Пан: Ти хочеш сказати, що вигукнув: «пані Марґарито».

Жак: Ні, ні. Сталося так, що я сплутав одне ім'я з другим, і, замість назвати ім'я пані Марґарити, назвав Сюзон. Факт, що я признався пані Марґариті, що того, чого вона ніби навчила мене сьогодні, насправді навчила вже три чи чотири дні тому пані Сюзон, хоч і дещо іншим способом. Факт, що вона запитала мене:

—Як! Сюзон, а не я?..

Факт, що я їй відповів:

— Ні та, ні друга.

Факт, що тим часом, як вона глузувала з себе самої, з Сюзон і обох чоловіків, я опинився на ній, і в наслідок цього вона підо мною, і, визнаючи, що це їй так само складає велику приємність, але не таку, як інший спосіб, вона знову опинилася на мені, і в наслідок цього я під нею. Факт також, що по якомусь часі відпочинку і мовчанки вже ні я не був під нею і на ній, ні вона не була підо мною й на мені, бо ми лежали боком одне при другому; вона нахилила голову вперед і притиснулася обома сідницями до мене. Факт, що якби я був менше вчений, добра пані Марґарита навчила б мене всього, як належало. Факт, що ми ледве дійшли до села. І факт, що біль горла у мене так збільшився, що ледве чи є надія, щоб я міг говорити раніше, ніж за два тижні.

Пан: І ти пізніше більше не бачив цих жінок?

Жак: З вашого дозволу, навіть не один раз.

Пан: Обох?

Жак: Обох.

Пан: І вони не розлаялися?

Жак: Мавши користь одна з одної, вони ще більше подружилися.

Пан: Наші жінки зробили б так само, але кожна з своїм кожним... Але ти смієшся.

Жак: Я не можу стриматися від сміху кожного разу, коли пригадую собі малого чоловічка, який репетував, хляв, пінився, бився головою, руками й ногами, всім тілом, що ладен був кинутися вниз з високого засторонку сіна в клуні, ризикуючи зламати собі карк.

Пан: Хто він такий, цей малий? Чоловік пані Сюзон?

Жак: Ні.

Пан: Чоловік пані Марґарити?

Жак: Ні... Ви все той самий: не змінитеся, скільки й житимете.

Пан: Хто ж він такий?

Жак лишив це питання без відповіді, і пан наполягав далі:

— Скажи мені лише, хто був цей чоловічок.

Жак: Якось на вході до однієї крамниці з білизною сиділа мала дитина й репетувала на чім світ стоїть. Крамарка, якій надокучив цей крик, запитала її:

— Чого так кричиш, мій друже?

— Бо вони хочуть, щоб я сказав А.

— І чому ж тобі не сказати А?

— Бо ледве я встигну сказати А, як вони зажадають, щоб я сказав Б...

Отак і з вами: ледве я встигну сказати ім'я того чоловічка, як ви зажадаєте, щоб я розповів усю решту.

Пан: Може, й так.

Жак: Напевно, так.

Пан: Гаразд, мій друже Жаку, назви мені ім'я того чоловічка. Ти ж конаєш від бажання його назвати; може, ні? Вдоволи своє бажання.

Жак: Це був карлуватий виродок, горбатий, скорчений, заїкуватий, одноокий, ревнивий, розпусний і закоханий; мабуть, він дознавав і взаємности від Сюзон. Це був сільський вікарій.