Жак фаталiст i його пан

Пан: Що тебе це обходить? Оповідай свою картину, і якомога стисліше, бо сон валить мене з ніг.

Жак: Станьте перед фонтаном Інносан або при арці Сен-Дені; ці два аксесуари потрібні для збагачення композиції.

Пан: Уже став.

Жак: Бачите посеред вулиці перевернутий фіякр з перебитою ув'яззю?

Пан: Бачу.

Жак: З нього вийшов один чернець і двоє дівчат. Чернець щосили кинувся тікати. Кучер силкується злізти з свого сидіння. Пудель з фіякра погнався за ченцем і схопив його за полу. Чернець борсається, як може, щоб вирватися з собачих зубів. Одна з дівчат, на якій ледве тримається одяг, груди її відкриті, зо сміху аж за боки береться. Друга, що набила собі на лобі ґулю, прихилилася до дверцят і вхопилася обома руками за побите обличчя. Тим часом згромадилася юрба, з криком і реготом збіглася вулична босячня, крамарі й крамарки повиходили з крамниць і поставали перед дверима, інші глядачі повистромлювалися з вікон.

Пан: Дідько б тебе взяв, Жаку, твоя композиція добре укладена, багата, дотепна, різноманітна й повна руху. Як повернемося до Парижу, однеси цей сюжет Фраґонарові;* побачиш, що він здолає з нього зробити.

Жак: По тому, як ви оповіли мені, як розумієтеся на малярстві, я можу прийняти вашу хвалу, не опускаючи очі долу.

Пан: Можу заложитися, що це одна з пригод абата Гюдсона!

Жак: Ви вгадали.

Читачу, тим часом, як ці добрі люди сплять, я хотів би поставити тобі маленьке питання, щоб ти помислив над ним, поклавши й собі голову на подушку: що за дитина могла б народитися від зв'язку абата Гюдсона й пані Ляпоммре?

— Може, порядна людина; може, несвітський негідник.

Скажеш мені про це завтра ранком.

•••

Цей ранок настав, і наші подорожні розлучилися, бо маркізові Дезарсі дорога лежала іншою стороною, ніж Жакові і його панові.

— Отже, повернемося тепер до Жакового кохання?

Я сподіваюся, читачу. Але зовсім певно можу лише сказати, що Жаків пан знає, котра година, що він понюхав табаки і мовив до Жака:

— Гаразд, Жаку, повернемося до твого кохання?

А Жак, замість відповісти на це питання, промовив:

—Чи не дідьча це робота! З ранку до вечора вони нарікають на життя, і бракує їм відваги зректися його! Походить це від того, що це життя, беручи загально, не таке вже й погане, чи, навпаки, в майбутньому вони бояться ще гіршого?

Пан: Те й друге. До речі, Жаку, чи ти віриш у потойбічне життя?

Жак: Я ні вірю в нього, ні не вірю; я не думаю про нього. Я лише користуюся, як можу ліпше, цим життям, яке нам відписане в рахунок майбутньої спадщини.

Пан: Щодо мене, то я почуваю себе, ніби лялечка в кожушку, і любо мені думати, що метелик, тобто моя душа, пробивши в свій час кожушок, вилетить з нього на суд Божий.

Жак: Ваше уявлення чудове.

Пан: Воно не моє; я його вичитав, здається мені, в одного італійського поета, на ім'я Данте, який написав твір під назвою: «Комедія про пекло, чистилище і рай».*

Жак: Це дивна тема для комедії!

Пан: Є там, бігме, чудові речі, особливо в пеклі. Єресіярхів він замикає у вогненних трунах,* з яких виривається полум'я і спустошує все навколо; невдячних розставляє по нішах, де вони проливають сльози, що замерзають у них на щоках; а ледачих ще в інших нішах і про цих останніх каже, що кров спливає з їх жил й її пожирають огидні хробаки... Але з якого приводу впала тобі на думку згадка про наше засудження життя, яке ми проте боїмося втратити?

Жак: З приводу того, що розповів мені секретар маркіза Дезарсі про чоловіка вродливої жінки з кабріолета.

Пан: Вона вдова?

Жак: Вона втратила свого чоловіка під час однієї подорожі до Парижу; і клята душа, той чоловік, і слова не хотів чути про причастя перед смертю. Тоді ту пані замка, у якої Рішар зустрівся з абатом Гюдсоном, попросили помирити його з чепцем.

Пан: Що ти хочеш сказати своїм чепцем?

Жак: Чепець це шапчина, яку надівають на голови немовлятам.

Пан: Розумію. І як вона заходилася переконувати його, щоб він змалився?

Жак: Сіли колом біля вогню. Лікар, помацавши пульс хворого, який, як він помітив, був дуже кволий, сів до кола з іншими. Пані, про яку мова, сіла ближче до ліжка хворого і звернулася з кількома питаннями до доктора, так щоб і не говорити дуже голосно і щоб хворий почув усе, що йому з розмови належало чути. Отак між тією пані, доктором і кількома присутніми зав'язалася розмова, яку я вам перекажу за порядком.

Пані: Чи не сказали б ви нам, докторе, як почуває себе пані принцеса Пармська?

Доктор: Щойно я був в одному домі, де мене запевнили, ніби їй так погано, що нема жодної надії на видужання.

Пані: Ця принцеса завжди була зразком побожности. І кожного разу, коли почувала себе в небезпеці, жадала висповідатися й причаститися.

Доктор: Парох* з Сен-Року має принести їй сьогодні святі мощі до Версалю; але він прибуде запізно.

Пані: Не сама лише інфанта подає цей добрий приклад. Пан герцоґ Шеврез, який був важко захворів, не чекав, поки йому запропонують висповідатися й причаститися, він сам покликав священика, і це було вельми приємне для родини.

Доктор: Йому тепер багато ліпше.

Хтось з присутніх: Певно ж, що від причастя не вмирають; навпаки.

Пані: Справді, коли надходить небезпека, належить виконати цей обов'язок. Здається, що хворі не розуміють, як важко для тих, що їх оточують, пропонувати їм це зробити, хоч і як це конечне.

Доктор: Я був сьогодні в одного хворого, який два дні тому спитав мене:

— Докторе, як ви оцінюєте мій стан?

— Пане, у вас велика гарячка, і важкі напади її будуть повторюватися.

— Ви припускаєте, що черговий напад може статися в скорому часі?

— Ні, але я боюся лише за сьогоднішній вечір.

— Коли так, то я мушу попередити одну людину, з якою маю полагодити справу, що стосується мене самого, щоб упоратися з нею, поки ще маю ясну голову...

Він висповідався і прийняв святе причастя. Я прийшов увечорі, нападу гарячки не було. Учора йому було ліпше; сьогодні небезпека для нього вже проминула. У своїй лікарській практиці я бачив багато випадків такого впливу святого причастя.

Хворий (до прислужника): Принеси сюди мою курку.

Жак: Принесли йому курку, він хотів її розламати, але йому бракувало сили. Йому порізали крило, на маленькі шматочки. Він зажадав хліба, жадібно кинувся на нього і почав жувати на повен рот, але не міг проковтнути і мусів виплювати на серветку. Потім зажадав чистого вина, ледве змочив ним губи й промовив:

— Я почуваю себе дооре...

Але не минуло й півгодини, як він був мертвий.

Пан: Але все таки та пані почала була добре... А як з твоїм коханням?

Жак: А наша умова, на яку ви погодилися?

Пан: Розумію... Ти влаштувався у замку Деґляна, і стара служниця наказала своїй молодій донці Денізі відвідувати тебе чотири рази на день і доглядати тебе. Але заки ти оповідатимеш далі, скажи мені, чи Деніза зберегла свою цноту?

Жак (кашляючи): Думаю, що так.

Пан: А ти?

Жак: Опливло вже багато часу, як по моїй цноті й сліду не стало.

Пан: Виходить, це не була твоя перша любов?

Жак: Чому ж?

Пан: Тому що люблять ту, якій свою цноту віддають, як і тебе любить лише та, яку ти позбавив цноти.

Жак: Іноді так, іноді ні.

Пан: А як ти втратив свою цноту?

Жак: Я її не втратив; я за всіма правилами поміняв її.

Пан: Розкажи мені кількома словами, як відбувся цей обмін.

Жак: Це було б, як перша глава в євангелії Луки — безконечна літанія, той народив і т. д.,* починаючи від першої й кінчаючи Денізою, останньою.