Останнi орли

— Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.

— Добрий розум дав тобi господь — i пановi обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблукаєш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiскається, як пiд добрим молотом пiдкова.

— Ходiм, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

— Постривай хвилинку: милосердя твоє вiдоме по всiх лiсах i яругах… сестрою тебе лiсовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом… усi тебе благословляють… та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси тої й загартованi серця м'якнуть.

— Бог з тобою, стара, — усмiхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися.

— Ой, не лукав! Сама знаєш цiну цiєї диявольської сили, краси… — А от хочеш, я тобi поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старої, її несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом.

— Одiйди вiд мене, — немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. — Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати твоїх слiв, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням.

— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрiзь пiд цiєю чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцної руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньої ночi…

— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрiзь, i ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спiймана пташка, i знаєш чому? Тому що вiдчуваєш провину й неправду…

— А-а! — простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе.

— Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! — говорила циганка. — Вищi сили призначили твоє серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки… Пам'ятаєш нiч на Трубежi?

— Спинись! Нi слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечi. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

— Оце-то так, — захихотiла зловтiшно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, — провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, — незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повiється чорною хмарою i вкриє всю Україну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, — лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшної кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя своє, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з зацiпенiння служниця.

— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, пiдбiгаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець iз Києва, в рясi єдвабнiй i в клобуцi, може, чесний владика.

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.

Назустрiч їй пiдвiвся високий на зрiст, мiцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надiєю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! — скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини.

Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.

Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.

— Ох, запопадниця наша, — усмiхнувся отець Мельхiседек. — Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд iще, що сьогоднi четвер.

— У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, — вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: — Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший.

— Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж їй ласка господня царственого вiку!.. Град її велiй, краси невимовної, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря — дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшої царицi: всiєю душею вона стоїть за руський православний люд, iменує нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажадає, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси… Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами… та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.