Останнi орли

Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазiєю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в неї самої з цим iменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, героїв, що давно зiйшли в могилу…

— Ну, вiдпочивайте ж, — сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…

— Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажає, - загомонiли зворушено потайнi гостi.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Вiд неї вiяло холодною вогкiстю.

Дарина пройшлася разiв зо два темною алеєю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували їй нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок… i серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає нiжнi материнi пестощi, в родинi їхнiй не було нiякої близької родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйської колегiї, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора… Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторi, ближче до святої обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула їй серце.

— Що там? Я тут! — обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла її дiвчина-покоївка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебної мосцi отця архiмандрита.

— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.

— Ось! — i покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що немає. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання.

Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесної матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити її, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця iєромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у своєму дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, — додає iгуменя, — iде в обителi вагання, бентежиться дух i немає жодної сильної душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi".

У своєму листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама своїм палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i її батьковi, щоб поспiшив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сiє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про моє молiння".

Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.

Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.

Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!

— Ти? — радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. — Звiдки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.

— Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, — вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.

— Справдi… так… Вiн пише про це… — отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. — Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…

— Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…

— Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.

— То ти тут сама?

— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

— Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив iнок.

— Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.

Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав їй, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi київському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян".

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.