Останнi орли

— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..

— Немає нiяких вiстей!

— От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать — не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.

— Нi, панно, на це мало надiї, - вiдповiв чернець. — Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.

— Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.

— Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

— Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! — зiтхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?

— Руїна, — похмуро вiдповiв чернець.

— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. — Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!

У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.

— Авжеж, — пiднесено говорила дiвчина, — тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.

— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, — натхненно говорила Дарина, — всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..

— Звiдки вони довiдались про моє iм'я?.. Навiщо сплели його з цiєю казкою? — схвильовано промовив чернець.

— Народ пам'ятає про твої лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про твої славнi дiла, — чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: — Нещаснiї Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця!

Чернець нiчого не вiдповiв… Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зiтхання… В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвiн… Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою бiлою намiткою на головi.

— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди.

— Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, — вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставленої iконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усiма вами!

— Амiнь, — вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашої скуштувати.

— Не вiдмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi троє пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських покоїв козацької старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихої лiтньої ночi. Усi посiдали за стiл… Незважаючи на пильнi припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, — до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Українi.

— Ох, горе, та й годi! Карає нас, отче, господь за нашi грiхи! — промовила, зiтхнувши, панi. — А з чим присилає до нас отець i молiльник наш iгумен печорський!

— З прикрою звiсткою, вельможна панi, — i Найда розповiв їй про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв.

Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

— Алжеж, авжеж… горе гряде звiдусiль, — заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. — Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там коїться в польськiй сторонi. Тiльки слухаєш, i то серце кров'ю обливається! Ох, господи, i що воно буде! — стара голосно зiтхнула.

Нiхто нiчого не вiдповiв.

— Пiду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер i той лицар допоможе.

Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду… — нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, пiдводячи на Найду свої темнi, оксамитовi очi, — вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — i лиця її зашарiлися. — Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi.

— Справдi, все думала про тебе, — промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. — Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорної шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив її очi…

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пiшов у монастир?

— Вже бiльш як пiвтора року…

— А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо:

— Куди ж ти подався вiд нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звiдти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.