Чорна рада

Ч —≥дай б≥л€ мене, синку, Ч каже батько ѕугач. Ч “и добрий козак. ≤ батько тв≥й добрий козак, т≥лько здур≥в на стар≥сть. оли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на рад≥ без б≥ди не об≥йдетьс€.

Ч ўо буде, те й буде, Ч каже ѕетро, Ч а буде те, що бог дасть.

Ч ўо? ћоже, думаЇш, ваша в≥зьме? Ч крикнув гр≥зно супротив його батько ѕугач. Ч „ортового батька в≥зьме! Ќе дурно ми вчора з ≤ваном ћартиновичем стр≥чали царських бо€р, а вже стр≥чали ми њх не з порожн≥ми руками. ѕеревернемо ми догори усю вашу старшину!

Ч «наЇш що, батьку! Ч каже йому ѕетро. Ч Ўкода, що молодому старого не до ладу вчити, а € сказав би тоб≥ гарну гуторку: не хвались, та богу молись!

Ч ћолились, козаче, ми вже йому добре, Ч одв≥туЇ батько ѕугач, Ч уже господь ус≥ душ≥ привернув до нашоњ сторони. ѕ≥двернемо тепер ми п≥д корито ваших полковник≥в та гетьман≥в; заведемо на ¬крањн≥ ≥нший пор€док; не буде в нас н≥ пана, н≥ мужика, н≥ багатого, н≥ вбогого; усе буде в нас обще…

≈, козаче, Ч каже знов ласкавим голосом, Ч да в тебе, бачу, нема ложки! ўо то не нашого пол€ €года! ” вас, городових, усе не по-людськи робитьс€: њд€ть ≥з ср≥бних мисок, а ложки при душ≥ катма. «роб≥те йому, хлопц≥, хоч ≥з бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьков≥: Ђ“ам враж≥ запорожц≥ голодом мене заморилиї. ≤ так уже старий пеклом на нас дише.

Ќа об≥д у запорожц≥в мало подавали м’€сива, а все т≥лько рибу. ƒобр≥ молодц≥, €к ченц≥, м’€са не любили. ѕосуда була вс€ дерев’€на: ≥ чарки, й кор€ки Ч усе з дерева. “рапезуючи, добре т€гнули братчики гор≥лку, мед, пиво, однак н≥хто не впивсь, так-то вже повт€гувались.

Ѕ≥льш од ус≥х пив на сей раз ирило “ур: хот≥в, мабуть, б≥даха завдати соб≥ хмелю, щоб не так бол≥ли плеч≥, да й хм≥ль не подол≥в його. «робивсь т≥лько дуже веселий, ≥ €к устали з-за об≥д, да €к почали братчики танцювати п≥д бандуру, в≥н ≥ соб≥ п≥шов навприс€дки; качавсь колесом ≥ виробл€в так≥ викрутаси, що н≥хто б ≥ не подумав, що сього козака бито недавно ки€ми. «апорожц≥ не навт≥шались ≥з такоњ терпеливост≥.

ѕетро м≥й п≥сл€ об≥д хот≥в ≥ти додому, так ирило “ур придержав його да й каже:

Ч ѕостривай, брате, ≥ € поњду. ѕ≥сл€ такоњ бан≥ не довго покр≥пишс€. ѕеред товариством сором кволитись, а дома зал€жу до завтрього.

ќт, пога€вшись ≥ще трохи, звел≥в ирило “ур ос≥длати двоЇ коней, да й поњхав з коша, шепнувши щось побратимов≥. ƒорогою ирило “ур точив ус€к≥ бал€ндраси, дал≥ й каже:

Ч ѕриставай, брате, в запорожц≥. якого тоб≥ чорта тратити л≥та м≥ж тим нав≥сноголовим городовим козацтвом?

Ч ј що ти думаЇш? Ч каже ѕетро. Ч я вже й сам не раз про це м≥зковав.

Ч ќт люблю козака! Ч мовив запорожець. Ч якого б≥са доживешс€ ти в городах? √ороди твоњ швидко вже догори ногами стануть.

Ч ўо вже й споминати про се, ирило? Ч каже ѕетро. Ч —ам € бачу, що б≥да надходить зв≥дусюди. ќднак скажи мен≥ щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против —омка?

Ч ≈х, ≥ ти ж голова! Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч ’то ж против його йде? ўо € вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. ћолодоњ йому зовс≥м не треба: ≥нше готуЇтьс€ йому вес≥ллЇ! “а й не одному йому. «аграють ваш≥й городов≥й старшин≥ у запорозьку соп≥лку так, що затанцюють нехот€. ”же що наш≥ братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в ƒн≥пр≥ зупиниш, н≥ж њх. ’оч гребл≥ гати, хоч мости мости, вода прорветьс€: н≥ порадою, н≥ силою не переможеш нашого товариства. Ћучче пливи, куди вода несе… ѕобачимо, що станетьс€ з вашою ”крањною, €к приймутьс€ н€ньчити њњ так≥ н€ньки!

Ч Ќе доберу € толку в твоњх речах, Ч каже ѕетро. Ч ўо за охота тоб≥ мене морочити? “о заговориш буц≥м щиро, то знов туман у в≥ч≥ пустиш. ѕокинь хоть на часинку своЇ с≥чове юродство. я чолов≥к без хитрощ≥в: чому ж би й тоб≥ не говорити просто?

«апорожець зареготав.

Ч ќй, козаче, Ч каже, Ч козаче! “а х≥ба ж на св≥т≥ Їсть хоч одна проста дорога? ƒумаЇш ≥ти просто, а зайдеш чорт знаЇ куди! ’от≥лось би чолов≥ков≥ чесно положити живот за в≥ру христи€нську, а лукавий п≥дл≥зе та й уплутаЇ не знать у €к≥ тенети. ’от≥лось би чолов≥ков≥ не сто€ти на пут≥ гр≥шник≥в, не ходити на сов≥т нечестивих, не сид≥ти на с≥далищ≥ губителей, так що ж? Ќе вс€кому р≥вн€тись ≥з божим чолов≥ком. ” того й думка, й серце у закон≥ господньому, поучаЇтьс€ в≥н закону божому день ≥ н≥ч, а в такого ледачого, €к €, хоч би думка ≥ так ≥ с€к, так серце не туди т€гне…

Ч уди ж тебе т€гне серце? Ч спитав ѕетро. Ч Ќевже котюга знов думаЇ про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?

Ч ѕху! Ч аж плюнув з досади запорожець. Ч “и йому образи, а в≥н тоб≥ луб’€! √олодн≥й кум≥ хл≥б на ум≥. «гинь ти з своњми бабами! ƒовол≥ чолов≥ков≥ ≥ без них смутку.

Ч Ќу, а куди ж би тебе ще т€гнуло серце? Ч каже ѕетро.

Ч уди б воно мене т€гнуло! Ч каже запорожець да й здихнув так важко, що ѕетро аж усм≥хнувсь: думав Ч €ка вже нова вигадка.

ј ирило “ур мов ≥ не чуЇ його см≥ху, смутно похилив голову, н≥би й забув за товариша, да й почав соб≥ читати напам’€ть ≥з рем≥њ (ѕетро, слухаючи, аж здивовавсь): „рево моЇ, чрево моЇ болить мен≥, смущаЇтьс€ душа мо€, терзаЇтьс€ серце моЇ. Ќе умолчу, €ко глас труби услишала душа мо€, вопль рат≥ ≥ б≥ди. ƒокол≥ зр≥ти ≥мам б≥жащих, слишащ глос трубний? ѕонеже вожд≥ людей моњх синове буйн≥њ суть ≥ безумн≥њ; мудр≥ суть, Їже творити зла€; благо же творити не познаша… ”х! Ч каже, здригнувшись. Ч Ѕратику, мен≥ не знать що показалось… ѕрокл€тий прочухан зачинаЇ кидати мене в тр€сцю. “а ось ≥ мо€ хата. «асну, дак усе минетьс€.

ѕрињжджають до хати, а назустр≥ч њм виб≥гають мати ≥ сестра ирилова. як же то зрад≥ли сердешн≥њ, то й розказати не можна! ќдна бере за поводи кон€, друга т€гне запорожц€ з с≥дла, а в≥н т≥лько всм≥хаЇтьс€.

Ч Ѕачте, Ч каже, Ч € вам казав, що н≥чого журитись! “а вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

’очуть його обн€ти, а в≥н руками њх одпихаЇ:

Ч Ќ≥ вже, Ч каже, Ч сього не буде. ≤ так братчики трохи не прогнали з курен€, що провон€всь, кажуть, бабою.

ј ѕетру шепче:

Ч “епер мен≥ так до обн≥манн€, €к гр≥шнику до гар€чоњ сковороди.

’от≥в ѕетро зараз ≥ти додому, так ирило запросив на чарку гор≥лки; да й стара нен€ ≥ сестра ирилова, клан€ючись, просили, щоб хоч загл€нув у хату.

Ч Ќу, пан≥матко! Ч каже ирило “ур. Ч ƒавай же нам тепер такоњ гор≥лки, щоб ≥ сам ди€вол зайшов у голову! “а давай ц≥лу боклагу; таким лицар€м, €к ми, пл€шки й на одного мало.

як же внесли з комори гор≥лки, ирило “ур, зам≥сть щоб шановати гост€, уз€в боклагу да й почав цмулити з нењ, €к воду. ћати, бо€чись, щоб в≥н не перепивсь, хот≥ла одн€ти боклагу, а в≥н:

Ч √еть, мамо, геть! „олов≥к не скотина, б≥льше в≥дра не вип’Ї.

≤ почав знов цмулити, поки, знем≥гшись, упав без пам’€т≥ на землю. ”с≥ стривожились, а один ѕетро т≥лько знав, що сьому за причина. ¬≥н пом≥г ж≥нкам п≥дн€ти ирила “ура з земл≥ ≥ положити на перину; дал≥ попрощавсь ≥ п≥шов до √винтовчиного хутора, м≥ркуючи про все, що чув ≥ бачив.

XIII

“им часом Ўрам паволоцький, занедбавши свою стар≥сть, посп≥шав, мов простий гонець, до Ѕатурина. —онце ще не вир≥залось ≥з-за левад, €к перењхав в≥н Ќ≥жень; ≥ще т≥лько деколи просв≥чувало кр≥зь берези. ≤ще народ ≥ до череди не вигонив. Ўрам ≥ рад, що н≥хто його не бачив, бо в ту смутну годину ≥нший опи€ка не побо€всь би вхопити ≥ попового кон€ за поводи, питаючи, чи€ сторона. як ось чуЇ над шл€хом у гаю гом≥н.

ќдн≥ кричать:

Ч Ќа шабл€х!

ј друг≥:

Ч Ќа п≥стол€х!

Ч ул€ лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею Ч кому бог погодить.

Ч Ќ≥, шабл€ Ч чолов≥ча сила, а кул€ Ч суд божий.

Ч “а ось панотець њде, Ч крикнули ≥нш≥, Ч нехай в≥н нас розсудить.

ƒивитьс€ Ўрам, аж у гаю з≥йшлась купа люду чимала. ќдн≥ ж у кармазинах ≥ при шабл€х, а друг≥ в син≥х каптанах та с≥р€ках, без шабель, т≥лько декотор≥ держать рушниц≥ да коси на плечах.

Ч „ого отсе, Ч питаЇ Ўрам, Ч попередили ви сонце, щоб зчинити івалт? ’≥ба ще мало буч по ¬крањн≥?

ќт де€к≥ пошапковали його да й кажуть: