Останнi орли

— Гм… Як же це ти додумаєшся?

— А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказує дорогу, вiд нього вцiлiли тiльки слова: "вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї".

— Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу!

— Хвалити бога, що й те є. Бачиш…

— А не сказано там, чи треба переїжджати рiчку? — перебив Аркадiй.

— Нi, не сказано. А що?

— Та от, якби сказано було… А то невiдомо. Найда допитливо глянув на Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрiбної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.

— А знаєш що, брате Аркадiю? — пiсля довгої мовчанки жваво й рiшуче заговорив Найда. — Ти знiчев'я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Менi це й на думку не спало.

— Ну, ну! В чiм рiч? — стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша очi, що спалахнули цiкавiстю.

— Ми їдемо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв Саксаганки, могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто поїхати правим берегом чи лiвим.

— Звичайно. Але ми поїхали лiвим, ближче до Днiпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…

— Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано, чи переїжджати рiчку, а просто: доїдеш до такої-то притоки i попрямуєш лiвим берегом вгору…

— Ну, ну! — пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може, й справдi щось криється.

— А якщо ми їдемо лiвим берегом Саксаганки, то тутешнi притоки її течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом…

— Стривай, стривай! — схопився на ноги Аркадiй. — Виходить, щоб пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба її переплисти?

— Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки ти напоумив…

— Та що я… — знiтився Аркадiй. — Тiльки в записцi ж не сказано переїжджати…

— В тому-то й рiч! — радiсно вигукнув Найда. — Ми не тим берегом рiчки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лiвим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течiєю вгору.

— Саме так… Не туди поїхали… Це татари нас збили… Ну й голова ж у тебе, друже, ох i голова! — захоплювався Аркадiй, стрiпуючи своєю розкiшною чуприною. — Отже, переїдемо на той берег — та й гайда?

— Стривай, змiркуємо ще, якi на тому боцi є притоки. Щодо головної рiчки й гарду я, здається, не помилився: в цiй окрузi є ще двi рiчки, якi починаються на "С" — Синюха й Синявка, але їхнi назви короткi, а вiдсутнє мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, — отже, тут усе вiрно.

— Авжеж! — переконано кивнув головою Аркадiй.

— То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!

— А звiдки йому взятися? — знизав плечима диякон, немовби й справдi знав уздовж i впоперек усi околицi.

— А якщо це той самий гард, то на протилежному березi, поблизу нього, має впадати в Саксаганку рiчечка, i ця рiчечка неодмiнно мусить носити подвiйну назву. Я знаю, що на тому боцi є притока Жовтоводська… її по-простому звуть Жовтi Води, — це саме тi Жовтi Води, де блаженної пам'ятi наш славний гетьман Богдан розбив ляхiв… Там i мiсцевiсть байрачна… Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув.

— Друже, голубе! — Аркадiй кинувся обiймати Найду. — Та це ж i є саме те мiсце… Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про iнше й не думай! I за всiма прикметами воно якраз запорожцевi до вподоби…

— Я й сам так думаю… I якщо по той бiк, бiля гарду, є рiчечка й зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи не вагаючись, треба їхати лiвим берегом вгору, та й годi!

— То не гаймо часу. Назад до гарду! — весело гукнув отець Аркадiй.

Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад.

Тiльки другого дня надвечiр вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi багнистi, що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти зручне для переправи мiсце.

Їм довелося проїхати милi зо двi на пiвнiч. Трохи вiдпочивши на правому боцi Саксаганки й пiдкрiпивши свої сили скромним снiданком — таранею й хлiбом, подорожнi рушили вниз за течiєю.

Незабаром їм перетнула дорогу невелика рiчечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товаришi не вагаючись перебрели її й поїхали далi, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тiльки праворуч на видноколi синiли горби й могили.

— Ох, боюся тiшити себе надiєю, але щось нiби на дiло скидається, — показав на них рукою Аркадiй.

— Я й сам бачу, — вiдповiв Найда. — А он попереду мрiє щось, наче блищить: або пухнасте волоття шовкової трави срiблиться на сонцi, або iскриться вода…

I справдi, праворуч, вдалинi, ховаючись у зеленi, раз у раз щось поблискувало.

— Рiка! — вигукнув Аркадiй. — їй-богу, рiка! Ану, брате, наддай! За пiвгодини товаришi досягли невеликої рiчки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.

— Вона! Присягаюсь, — вона! — вигукнув Аркадiй. — Ну от, немов серце чує, що вона!

— Менi й самому здається! — вiдповiв Найда. — Глянь, яка в нiй каламутна вода…

— Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда!

Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й скелi… Та хоч жодна iз скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадiй вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс.

Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок, та диякон нiчого не слухав i вперто їхав уперед i вперед.

Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадiя:

- Є, є!

Серце Найди здригнулося вiд радiсного передчуття, вiн пiдвiвся на стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша.

Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi якої стримiв великий сiрий камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнiсiнькою копiєю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами.

Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.

— Вiн, вiн! — вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадiєм, який уже дерся на кручу.

Скоро Найда теж вибрався на неї i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя…

Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки.

Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi обернувся, машинально вилiз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:

— Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiркуємо.

— Що вимiркуємо? — сердито перебив його Аркадiй. — Дивись оно! — вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. — I жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок!