Останнi орли

Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i робота кипiла в їхнiх руках. Пiдкопавши камiнь з одного боку, товаришi побачили, що вiн розширюється донизу, й зрозумiли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi.

— Нi, стривай, так нiчого не вийде! — нарештi промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. — Треба спершу знайти в землi хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа!

Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися на щось тверде.

Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й скарбу пiд ним не могло бути.

Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят три кроки. I коли автор записки, який так точно описував усi прикмети мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що цей камiнь являв собою тiльки вихiдну точку, вiд котрої ще треба було шукати мiсце, де сховано скарб.

Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був вiдiрваний i назавжди втрачений? Товаришi ще раз оглянули всю мiсцевiсть поблизу каменя, але нiчого примiтного — анi горбочка, анi ямки — так i не виявили. Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливiстю… А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ.

— Годi! — похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. — Нiчого з цього не вийде… Кiнець!

Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi впав на землю. Першим отямився Аркадiй.

— Стривай, ще є надiя, — глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча. — Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки — на захiд?

— Шукай уже ти, я бiльше не хочу, — не пiдводячись, похмуро вiдповiв Найда.

— Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.

Аркадiй швидко зник за деревами.

За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.

Сонце вже хилилося на захiд.

Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.

З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.

Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав непокоїтись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радiсний крик Аркадiя:

- Є, є!

— Та що є? Де ти подiвся? Iди сюди! — гукнув Найда.

— Iду, iду! — вiдгукнувся диякон. — Є прикмета! Почулося голосне шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дiєвi.

— Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? — засипав вiн питаннями товариша.

— Важлива прикмета! — ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. — Коло горба тече струмок, а витiкає вiн з печери, яка йде пiд цим горбом…

— Печера? — вражено вигукнув Найда. — А за скiльки крокiв вiд каменя?

— Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох… Повiдомлення Аркадiя востаннє пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело, горб… Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi, найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.

— Ну, ходiмо швидше, — сказав Найда, — поки ще сонце не зайшло… Щоб добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з нього крутим захiдним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у замулених берегах; пiшовши проти його течiї, вони дiстались хвилин за двi до печери, про яку говорив Аркадiй.

Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд її склепiння й вiльно випростались: печера була тут досить висока й широка.

— Ну, що скажеш? — спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.

— Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. — Найда показав собi пiд ноги, — i дурень не закопав би скарбу!

Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.

Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на свої заступи.

— Ну, де ж тепер шукати? — пiсля довгої мовчанки запитав Аркадiй.

— Де хочеш, тiльки не тут! — вiдповiв Найда.

— Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звiдси дурнями! — сказав Аркадiй.

— Шукай, коли маєш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.

— Ну, йди! Баба! — в запалi вигукнув диякон. — А я копатиму тут доти, доки не згину!

Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов'язок.

Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсилої лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою.

Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенської липи, пiд якою вiн сидiв, виглядає червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди.

— Смiєшся! — скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. — Ну, почекай, посмiєшся ти в мене!

Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивiрку, але її не було.

— Зачепилася за вiття чи що? — пробурмотiв вiн.

Але й на деревi вивiрки не було видно.

"Що за чортовиння? — з досадою подумав козак. — Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго…"

Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути, треба перевiрити, — вирiшив вiн. — I, до речi, з верхiв'я востаннє огляну всю мiсцевiсть".

Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.

"Чи не зачепилася вона там?" — подумав Найда й вирiшив лiзти вище.

Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню… Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття…

Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик… "Напад? Вбивство?" — майнуло в головi диякона, але на своє здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.

Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль.

"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця… Отже, Найда був тодi десь поблизу, — куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!