Останнi орли

Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари… Затрiщало дерево…

— Боже! Всемогутнiй, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходiїв i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти…

— Узрiв, одначе… — з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з своїх гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. — Узрiв… А тепер годi!

— Повiсити його! — наказав вiн.

Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначеєю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:

— Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей… Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав їй скiнчити. Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею навiдлiг по обличчю старої: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати iгуменя до нiг ката-лицаря.

— Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй грiхи вiльнi й невiльнi! — зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.

— Що ж це? Забава, а не дiло! — заговорив один шляхтич, який був невдо-волений i розправою над священиком. — I пiп, i ця вiдьма потрiбнi були для допиту, а тепер вiд них яка користь… А про монастирськi скарби нам же нiчого не вiдомо.

— Згоден, — закусивши губу, вiдказав Голембицький, — що нам скарби потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiдує й береже їх не пiп i не iгуменя, а ось ця погань, — показав вiн на казначею, — та ще ключниця… Де вона? Привести! — кинув вiн мимохiдь осавуловi. — Це по-перше, а по-друге — мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвалої мови бидла, по-третє — я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом… Чи пановi шкода цих собак?

— Про мене, хоч би й усiх їх перевiшати, нам тiльки б грошi й схизматськi скарби. — Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. — Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише грошi й скарби.

— Щодо цього хай пан заспокоїться, — поблажливо усмiхнувся Голембицький. — Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначеї та ключницi, усiх старих вiдьом… Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди… Срiбнi лампади, ставники, посуд, ризи з iкон — усе сюди! Розшук пеньондз' i всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру… Помiчницею при допитi може бути ще черничка Євлалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина, меди й ратафiї, а з комор усе їстiвне…

Жовнiри кинулися виконувати наказ — хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.

До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду їх з блiдим обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

— Що це? Черничка в свiтському одязi? — здивовано вигукнув вiн, не одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й стрункого її стану. — Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона менi не могла послати.

— Та й гарна ж достобiса! Га! — товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною.

— Хто ти, красуне? — спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до її пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.

— Я росiйська пiддана, — вiдсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, i прошу пана, в iм'я лицарської доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер моїх по народностi й по вiрi.

— Ага! Он ти хто! — пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму… Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв!

Троє жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.

— Зупини, пане, катiв! — пiдвищила Дарина голос. — Ти свавiллям i розбоєм губиш свою вiтчизну… Пiд Києвом стоїть п'ятдесят тисяч грiзного вiйська… Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, — вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, — який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньої монархiї слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на вiки вiчнi попрощається iз своєю волею i долею!

Смiлива мова дочки обозного справила враження.

Її слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати…

— Ще смiєш погрожувати? — скажено затупотiв вiн ногами. — Канчукiв!

— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нiкому не дамся на наругу! — i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.

Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

— Бач, гадюка! — мовив уже стриманiше довудца. — Прив'яжiть її до тiєї колони й лишiть — хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими.

— Непоганi на вроду! — Голембицький обвiв свої жертви задоволеним поглядом.

— Бiленькi, пухкенькi, — захихикав улан.

— Он у тiєї якi губки — розкiш! — безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. — А ось у цiєї оченята, наче в газелi, а носик, як виточений…

— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.

— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

— Не соромтеся, панове, — вiдповiв той, опустивши скромно очi, — справа вiйськова… безпека того вимагає…

— Так, велебний отче, справдi так, — загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.

— В такому разi, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.

— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.

— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Нiч тепла.

— I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.

— Краще вбийте! — голосили чернички.

— Роздягти! — сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.

XVI

Вечiрнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєнi й одягненi в козацькi строї, обидва були високi на зрiст, мiцної статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.