Останнi орли

В'їхавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрiї своїми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрiєм. Крiм цiєї срiблястої стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу…

Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт.

— Ну й простiр! — мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. — Ще наш, iще не вiдiбрали!

Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках iєродиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду.

Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею своє розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.

— Ще наш, не вiдiбрали! — з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звичаєм, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

— Не доберуться: зуби поламають.

— Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.

— Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комiсарiвка?

— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. — Бачиш, на самому обрiї бовванiє щось?..

— Ну, бачу…

— То це i є Савур-могила, а вiд тiєї могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди.

— Овва, чи не помиляєшся?

— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Україну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, їх нам бог на помiч прислав.

— То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

— Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом!

Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньої природи.

Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цiєї квiтучої безлюдної рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

— Знаєш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю… А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з їхньої вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох!

— Нi, друже! — вiдказав Найда. — Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi — щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн знає й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — вiн мене виручає, чи нацiлить татарин у мої груди списа — вiн закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу вiдчай — вiн посилає менi втiху… Але хто вiн, навiщо знадобилося йому моє життя? Навiщо вiн оберiгає його? Я цього не знаю.

Аркадiй обернувся до Найди.

— Та як же вiн рятував тебе? Коли?

— Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини… Я пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi… — Найда провiв рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: — Тiєї ночi душа моя краялася на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку… Нiч смертi, духовної смертi застилала її непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави, тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу… Аж раптом надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо шиї обвився аркан, я хотiв скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене… Очi мої налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть… Та ось аркан лопнув… I невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

— Ну, ну… Хто ж то був? — жваво мовив Аркадiй.

— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемнiло… Коли я нарештi опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i двоє мертвих татар.

— Незбагненне! — розвiв руками Аркадiй. — А куди ж подiвся той, хто врятував тебе?

— Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд, але не знайшов… Незабаром я пiшов на Правобережну Україну в Печери, i нiхто не знав, що трапилося зi мною тiєї ночi. Аж раптом нинiшньої весни зустрiв я циганку: потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона прочитала в моїй душi най-потаємнiшi мої думки, навiть тi, якi я сам гнав вiд себе.

— Ну й що ж циганка напророкувала тобi?

— Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти меч на захист народу й вiри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.

— Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! — прошепотiв здивований Аркадiй. — Ну, й що ж далi?

— Тiєї ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мої чотки перетворилися на кулi, а патериця на спис.

Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

— Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, — виходить, господь вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, — промовив Аркадiй. — Чого ж ти не розповiв про все це владицi?

— Навiщо менi було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хiба я думав, що це чудо воiстину звершиться?

— Однак воно звершилося!

— Владика поспiшно виїхав того ранку до Варшави.

— Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате: якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед пастви шукає господь своїх обранцiв…

— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати її.

— I ти врятуєш її! Тiльки молись i слухайся волi божої. Твiй незримий хранитель є не хто iнший, як слуга господнiй, — iз запалом провадив далi Аркадiй. — Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечої возсiяє слава церкви Христової i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм'я господа, який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять розумних!"

— Амiнь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй волi, яка спрямовує мене на цю путь.

— I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її i вiрю тепер у наше спасiння… Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi таємничi знамення?

— Уже кiлька рокiв…

— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадiй. — Знову ж i записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю їй — усе вiщує нам удачу.