Останнi орли

— Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, — звернувся вiн до нього привiтно.

Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, — так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi.

— Два роки тому, на Запорожжi? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем вiд запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову.

— I ти… ти… пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залiзняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двiчi на своєму вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз своєї волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця…

— I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, — гаряче закiнчив Залiзняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надiя всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стiною!

Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мiй! — неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. — Якщо сiє не тяжко для душi твоєї… Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?

Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя… схотiлося послужити боговi, — вiдповiв вiн коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! — скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.

— Сину мiй, — заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай — зневiра є найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смiємо впадати в розпач: розпач — зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiває в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiдаємо, до якого кiнця вiн веде нас. — Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. — I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось їду я тепер до православної царицi, й вiрую, i надiюся, що серце її прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння своєї душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби.

Залiзняк з надiєю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче iгумене, — стримано вiдповiв Найда, — хто може служити господевi милосердному в свiтi — нехай трудиться в ньому; але в життєвiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч своєю вбитою душею…

— Ех, панно моя! — з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мiй, — тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, — коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а єдина лише втрата надiї привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди i ти її обрящеш. Надiя є; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу унiатських i католицьких вовкiв, але треба з'єднати всi сили… Не личить тому, хто може пiдняти на своїх раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно. Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у свiтi… Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, — твердо вiдповiв Найда.

Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив вiн суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного ' лампадою, й пiдвiвся з мiсця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся вiн до Залiзняка, — може, придiлиш менi кiлька хвилин для одної приватної розмови?

Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати. Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.

— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив її обличчя. Найда зупинився:

— Ясновельможна панна має щось сказати менi?

— Так, маю… хочу… зостанься!..

Дарина збентежилась i замовкла.

Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i спинився.

Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр… Крiзь обсипанi бiлим цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо. За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрiї синю смугу широко розлитого Днiпра.

У келiї вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво свiтилась велика лампада.

Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося надзвичайно рельєфно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорної оксамитної шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.

З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напоєним пахощами квiтучих дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.

У келiї було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра, долинали звуки сумної мелодiйної пiснi.

I чернець, i панна Дарина мовчали.

— Ти пам'ятаєш Переяслав? — промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на молодого ченця лагiднi, оксамитовi свої очi, що заволоклися нараз якимось смутком.

— Пам'ятаю, ясновельможна панно.