Останнi орли

Отже, цей блiдий i суворий чернець i є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце пiд холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому?

Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищої науки до Києво-Братської академiї. Молодий запорожець звернув i в академiї на себе увагу ректора своїм бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософiї, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всiєю душею захопився вiйськовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — i в сутичках з татарами, i в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надiї, кидає все, вiдмовляється од свiту й замикається за монастирською стiною?

Залiзняк глянув у бiк Найди.

Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк.

I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки?

Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на своє запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значної козацької старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.

В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi

Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос iєромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд свої могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.

— Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, — звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

— Радий бачити тебе, пане полковнику, — вiдповiв чернець, потуплюючи очi.

— Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. Є в тебе окрема келiя?

- Є, прошу пана полковника iти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, їм довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.

Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися.

— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жiночий голос. — Господи, який же вiн i гарний, i страшний!

Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви.

На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.

— Страшний? — промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. — Ну, на ось тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", — вiн зняв з свого пальця перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. — А тобi, парубче, — додав вiн, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й своєму татовi.

Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою.

Пiдiйшовши до довгої будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невеликої напiвтемної келiї.

То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келiї. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд її бiлих оголених стiн i вiд сiрої кам'яної пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi.

Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келiї. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.

— Сiдай, пане полковнику, — промовив вiн, показуючи на ослiн, — будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись.

— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залiзняк. — Дай обняти тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до своїх могутнiх грудей. — Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

— Знаю… але я не мiг…

— Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi…

Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих…

— Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, — промовив вiн з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цiєю чорною рясою вiд переслiдування панiв? — радiсно запитав Залiзняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.

— Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати її вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.

— О господи! — скрикнув вiн iз щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращi сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi…

— Ха-ха-ха! — злим смiхом перебив його Залiзняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Українi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.

— Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань!