Останнi орли

На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, — архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнської" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, — вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, — пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, — виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.

Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, — куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами — вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками — шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, — з'явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

— I що ж, вельможна панно? — перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. — Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зiтхнув iгумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?

— Спасибi матiнцi царицi за ласку, — обiзвався, помовчавши, Залiзняк, — продовж їй, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, — з ласки її нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру… втiкати не вiльно, — хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! — Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! — зауважив Мельхiседек. — А якою злобою та ненавистю переповненi їхнi серця — i повiрити важко! Звiр лютий не шматує так здобичi своєї, як християни мучать братiв своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навiть останнє рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i немає на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гамує його шаленство; гонителiв же наших не вгамовує нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячої кровi — ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi…

— Блаженнi єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив iгумен, — бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi своєї загинуть.

— Загинуть! — енергiйно пiдтримав Залiзняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

— Ви, панове, — посмiхнувся зверхньо пан обозний, — розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.

— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, — не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!

Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.

— Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

— Ех, пане обозний генеральний, — вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!