Гiлея

— Андрію-у-у-у... Андрію-у-у-у...

І в цей час увійшов Джусуєв. Дивилася на нього мама і ніби не бачила. Берик поставив біля сивого чоловіка нові хромові чоботи й сказав Ганнусі:

— Ходімо напоїмо коня.

Ганнуся вийшла за Бериком, її лихоманило.

— Чого ти, Ганнусю? — запитав Берик.

— Мені страшно... Я боюсь...

— Чого ти боїшся?

— його... Він уб’є маму. Іди його прожени...

— Ти що говориш? — шарпнув її за руку Берик. — То ж твій батько...

— Який батько? — тільки тепер ніби почала щось пригадувати Ганнуся. — То... мій... батько?

— Твій.

— Ні, у мене не такий... У мене... добрий... молодий, а це... сивий і... страшний.

— Хіба може бути батько страшний, Ганнусю?

Вони з Бериком до самого вечора ходили по лісі, а коли повернулися, то застали Марину й Андрія вже схожими на людей. Гомон поголився, одягнув свого чорного костюма, що лежав у скрині, і білу сорочку. Марина теж причепурилася.

— Ще раз здрастуй, — сказав йому Джусуєв.

— Здоров, Берик.

— З поверненням, Андрію.

— Спасибі...

Мама приготувала вечерю, але Берик сказав, що він не голодний і мусить їхати до отар на кілька днів, бо треба заготовляти корми. Мама нічого йому не відповіла. Вона хотіла провести Берика, але він не дозволив... Поки вони оце говорили, то Ганнуся стояла, спершись на одвірок, і крадькома розглядала батька. Зараз він уже не був страшним, і очі в нього були вже видющі, і руки великі, як у діда Опанаса. Якщо добре придивитися, то можна знайти схожі риси у того батька, що на карточці зі шпорами, і з цим, що сидить на лаві у блискучих калошах... Ганнусі було дуже незручно, що вона так повелася з ним, але, видно, він не ображався, бо вона ловила на собі його лагідний погляд.

— Ганнусю, чого ж ти не привітаєшся з татом? — сказала мати, коли вийшов з хати Джусуєв. — Це твій тато... ми так довго чекали його...

Ганнуся підійшла і поцілувала все ще чужого їй чоловіка. Вона відчувала, як тремтіла його рука на її плечі.

— Велика ти виросла, доню, — сказав Гомон. — Без мене виросла... не я винуватий, Ганнусю... Довго я йшов до вас та й запізнився...

Ганнуся побачила, як затремтіли материні губи.

— Запізнився, — зітхнув Гомон.

Увійшов Юрасик, привітався з незнайомим і до Марини:

— А чого тато не взяв мене в степ?

— Бо в нього робота... Це мій меншенький, — тихо сказала Марина Гомону.

— Схожий...

— Я й на тата Берика схожий, і на тата Парамона, — уточнив Юрасик.

Гомон тісніше пригорнув Ганнусю до себе й відвернувся до вікна. А потім до Марини:

— Ми з Ганнусею вийдемо трохи...

— Ідіть, ідіть, а я спати малого вкладу.

Гомон привів дочку за хату, де стояла почорніла від часу лавочка.

— Це ще я зробив, — сказав він. — Ти маленькою була... ми тут сиділи...

Сутеніло, батькове обличчя ніби розпливлося в темряві, й Ганнусі здавалося, що вона пам’ятає, як вони колись сиділи тут удвох.

— Я пам’ятаю, як ви йшли на війну, — сказала Ганнуся.

— Я теж тебе пам’ятаю...

— Ми чекали вас довго-довго... А потім мама...

— Я все, дочко, знаю... Не мені її судити... Нема таких суддів праведних на землі, щоб могли судити людське горе... Я, Ганнусю, піду від вас...

— Куди?

— Не знаю... Десь у мене на Дніпрі батькова рідня жила... за Каховкою...

— Як же ви... Я не знаю, що вам сказати...

— Ти вже доросла, Ганнусю, сама розумієш, що... я відрізана скиба... Хоч і притулиш — все одно відрізана...

— Ганнусю, йди спати, бо завтра вранці в школу їхати! — покликала мати.

— Я вас прошу, — сказала Ганнуся батькові, — побудьте у нас до наступної суботи... Я приїду. Побудете?

— Добре, дочко.

Вдосвіта, коли вони з Юрасиком ішли до контори, де на них чекала машина, Андрій Гомон вийшов до воріт проводжати їх. «За одну тільки ніч він став зовсім похожим на того батька, що на карточці», — подумала Ганнуся.

...Біля контори лісгоспу Ганнуся зійшла з машини і зіткнулася з Настунею Сторожук.

— Ти куди, Настуню?

— Каїтана проводжати.

— А куди він їде?

— Додому його жінка забирає.

— А що, лежить?

— Та ні, ходить. Ходить, Ганнусю.

Каїтан і Юля стояли в оточенні лісників. Каїтан підходив до кожного, тиснув руку і щось казав.

Юля теж підходила до кожного, тиснула руку і посміхалася.

Каїтан обняв Івана Запорожного й витер сльозу:

— Ваню, пробач за все... І ти, Ільку Гнатовичу, пробач... Якби міг, то прожив би так, як ви...

— Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний, — не треба так, ви порядна людина.

— Ні, Іване, не та проба на душі...

— Нам пора, Стьопо, — нагадала Юля.

Каїтан знову обняв Запорожного, Сторожука, Карагача, Ганну, Ольгу й Настуню, скинув капелюха і вже з машини сказав:

— Не згадуйте лихим словом.

Юля чарівно посміхалася...

* * *

— Де він? — ще в сінях запитала Ганнуся матір.

— Пішов...

— Куди пішов? — Ганнуся поклала портфель і подивилася на згорблену постать Джусуєва. Щось тут відбулося, і мати якась стривожена. — Куди пішов батько?

— Н-не знаю, — не підводячи очей, промовив Берик... — Знову чоботи забув...

— І ти не знаєш? — тремтів од хвилювання голос Ганнусі. — Я тебе питаю, мамо...

— На Каховку пішов...

— Коли?

— Вранці...

— Я ж просила, щоб мене почекав... Навіщо відпустила? Я ж просила!

Марина відвернулася і краєм хустки витерла очі. І враз Ганнусю наче полоснули ножем:

— А де карточка?

— Яка, доню?

— Його... Татова... Та, що на стіні висіла... Там, де він мій... молодий. Де?! — Ганнуся ненависним поглядом пронизала матір.

— Я не знаю, де вона, Ганнусю... Може, з собою забрав, як ішов.

— Це ти, ти його вигнала!

— Що ти говориш, дочко?! — замахала руками Марина. — Я просила, щоб не йшов, поки поправиться...

— Просила? А йому вашого хліба не треба — «поки поправиться»... йому слово душевне потрібне... Де твій кінь? — запитала Берика. — Осідлай, будь ласка.

Берик вийшов. Ганнуся швидко одягла спортивний костюм.

— Куди ж ти? — хотіла втримати дочку Марина. — За ним поїдеш?

— Відійди, мамо, бо я тобі не прощу...

Ганнуся вибігла на подвір’я, підвела коня до перелазу і скочила в сідло.

— Давай, Артуй!

— Я ж не проганяла його, я ж не проганяла! — голосила в хаті Марина.

26

Тепла осінь брела по Таврійських степах, залишаючи за собою безмежні лани скошеної пшениці, скирти соломи, виноградні грона й смугасті кавуни на баштанах. Жовтіли очерети в дніпровських плавнях і ліси. В степу ходили отари овець, їх було так багато, що інколи здавалося, ніби вони забиралися на самісіньке небо і там уже перетворювалися на білі хмари. Запорожний, за давньою звичкою, їхав у кузові, підставивши засмагле обличчя під степові оксамитні вітри. Біля повороту на Степовий з лісу вибіг заєць, присів посеред дороги, зіщулився і завмер.