Гiлея

— Навіщо він дитині? — вслід за чоловіком Марина.

— Я... пообіцяв Юрасику... Хай буде... він дуже хотів. І тобі знадобиться, Берик, отари великі, а мені не треба. Не треба.

— Не можу я брати подарунка назад, — відмовлявся Джусуєв, — казах — не може брати.

— Я твоєму синові дарую, Берик, — переконував Парамон. — Де Юрасик?

— Десь з хлопцями в степу, — відказала Марина.

— То я поїду.

— Як же так? — журився Джусуєв. — Я — дав коня, і я — беру коня... Недобре.

— Добре! — гукнув Парамон уже біля хвіртки.

— Ти ж прийди, Парамоне, з Юрасиком! — сказала вслід Марина.

— Прийду...

Парамон їхав дорогою через молоденький ліс, час від часу зводився на стременах і гукав:

— Юрасику-у!

Ніхто йому не відповідав. Поминувши курган, Парамон пустив Артуя риссю до кошар. Зупинився біля колодязя, напоїв коня... Тут вони колись стояли з Мариною... Здається, що це було давно-давно...

«Зайти сьогодні до них чи ні? — роздумував Парамон, погойдуючись у сідлі. — Ні, не зайду... Віддам коня Юрасику і...»

Артуй зупинився і тихенько заіржав. Парамон підвів голову і побачив поміж рядками сосонок кількох хлопчиків, що збилися в купу. Чарій пустив коня і пішов до гурту.

Зараз побачить його Юрасик, побіжить назустріч, розставивши рученята; і, може, кричатиме «тату Парамон, тату...» Підхопить його на руки Чарій, притисне до грудей... А я тобі, сину, коня привів... Так і скаже: сину... А Юрасик...

І раптом якась нечувана сила підхопила Парамона, кинула на коліна, в холодний пісок, наче з туману вихопили його очі Юрасика і чорну протитанкову міну в його руках...

Парамон вирвав її з рук переляканого хлопчика і метнувся вбік. Хруснули суглоби в ногах, страшний біль пронизав Парамонове тіло, але він біг зі своєю чорною смертю в руках. Далі, далі, да...

Парамон заплющив очі і впав грудьми на тисячі ножів...

Степ здригнувся від вибуху, застогнав материнським болем, затужив останньою піснею, заіржав конем, засміявся щасливим Марининим сміхом, насупився чорним димом і вмер.

24

Клацнув вимикач, і вузенька смужечка світла пробилася крізь щілину в дверях. Олена чула, як вмивався Роман, як розтоплював грубу на кухні. Це він робив завжди, збираючись на роботу. Але сьогодні він встав набагато раніше. Напевно, збирається в колгоспи. Сніданок Роман готує собі сам — холостяцька звичка залишилася й досі. Так, він зовсім одвик від сім’ї, від неї і, мабуть, якби не Варя, то ніколи б вони не жили під одним дахом. Він страшенно любить Варю, а її... просто пожалів тоді, коли вона ввійшла до його кабінету і впала перед ним на коліна, обнявши руками чоботи, що пахли ваксою і пилюкою. Роман так розгубився, що вона, здається, пролежала на старенькому килимі половину свого життя, перше ніж він підняв її і напоїв водою.

— Прости, прости, прости, — як зіпсований патефон повторювала вона, обливаючись слізьми.

— Де Варя? — запитав він.

— У скверику, — відповіла Олена, і він вибіг на вулицю і привів дочку.

— Прости, прости, прости мені... Я ж не знала, що ти живий, я не знала, що ти живий...

— Мама не знала, що ти живий, — повторила Варя...

— Я не знала, що ти живий, а то б я ніколи... Але мені треба було годувати Варю... і я вийшла за нього заміж...

— Тату, хай мама не плаче, — по-дорослому сказала Варя.

— Олено, не плач, — сказав Роман.

Потім він привів їх на свою квартиру, заніс речі в невеличку кімнату:

— Влаштовуйтеся тут.

І пішов. Олена не знала, як їй влаштовуватися, назавжди чи до вечірнього поїзда...

Це відчуття тимчасовості не залишало її й досі, хоч на стороннє око усе було нормально в родині Мірошників. Варя ходила до школи, Олена господарювала... Мірошник носив білі, старанно випрасувані сорочки... Одягаючи їх, він щоразу дякував їй і пробачався, що вона змушена це робити. Олена дивилася на нього винуватими очима й безглуздо посміхалася:

— Нічого, нічого, я ще виперу... мені зовсім не тяжко...

Увечері, коли він мав повернутися додому, Олена надягала найкраще плаття, підфарбовувала трошки губи, накривала на стіл і чекала. Роман вечеряв, розмовляючи з Варею, дякував і йшов до своєї кімнати працювати. Тільки Варя могла заходити туди і залишатися, скільки їй забажається. Вона приносила йому безліч саморобних. ляльок, і Роман малював їм обличчя хімічним олівцем. Іноді мордочки виходили такими смішними, що вони реготали на всю квартиру, а коли на цей сміх входила Олена, Роман замовкав.

Олена, залишившись на самоті, прискіпливо розглядала себе у дзеркало: ще ж і не стара і, здається, непогана... Чому ж він і досі наче чужий. Ще жодного разу не обняв... Не назвав «Льолькою». Невже так буде завжди?

Олена тихо, щоб Не розбудити Варі, встала з ліжка, накинула халатика з кокетливим розрізом, протерла обличчя кремом і вийшла на кухню.

— Доброго ранку, Ром. (Так вона звала його колись — Ром...)

— Доброго ранку. («Льолька, салют!» — відповідав колись він...)

— Може, приготувати тобі сніданок, Ром?

— Дякую, я вже приготував.

— Сьогодні мороз, одягни светр, Ром...

— Мені не холодно.

— Коли тебе чекати на обід, Ром?

— У мене сьогодні бюро, я можу запізнитися. — Мірошник одягнувся.

Ще ж нема шостої години, чого так рано йдеш, Ром?

— У мене бюро... Одягни, будь ласка, тепліше Варю...

— Добре, Ром...

Олена зачинила за Романом двері й підбігла до вікна Не оглянувся.

Мірошник знав, що вона зараз дивиться у вікно. Колись він зупинявся у їх маленькому дворику і махав їй рукою... Це було так давно, паче не було зовсім. У Мірошника не вистачило мужності відправити Олену з Ольвіополя після їх першої розмови у райкомі. Хотілося кинути їй слова зневаги, вигнати геть цю зрадливу жінку, але поруч стояла Варя — худа, маленька, беззахисна істота, яку понад усе любив він. Лиш одне його грубе слово Олені, і він може назавжди втратити дочку. Багато вже було втрат за війну і за останні роки, тому Роман сказав: «Ходімо додому...»

Олена була чужою. Інколи він знаходив у її обличчі, в інтонаціях риси колишньої Льолі, та вони швидко зникали під нашаруванням образ, самолюбства і внутрішніх протиріч. Він колись читав, що на одному з островів Полінезії існує дуже простий звичай примирення подружжя, стосунки яких дійшли до розриву: їх вивозили на маленький острів, де ночі були дуже холодні, й залишали один спальний мішок... Після двох діб вони поверталися додому закоханими...

Роман знав, що Олена щоночі чекала, що він покличе її, сподівалася, що, може, мовчки, лежачи в одній постелі, вони скажуть одне одному більше... Але він не кликав.

Прибиральниця тьотя Паша закінчувала натирати підлогу в кабінеті.

— Ніколи не встигаю зробити до вашого приходу, Романе Олексійовичу.

— Нічого, нічого, тьотю Пашо, — заспокоїв її, роздягаючись, Мірошник.

— Чай будемо пити? — за звичкою спитала тьотя Паша, бо раніше вони завжди пили вдвох чай такими досвітками.

— Будемо, тьотю Пашо, — щоб не образити жінку, погодився Мірошник.

Тьотя Паша принесла чайник, розстелила білого рушника, поклала свіжих підпалків і налила дві склянки чаю:

— Сьогодні буде липовий, Романе Олексійовичу...

— Ой і смачний же, тьотю Пашо!

— Пийте на здоров’я... Сьогодні, значить, бюро? — запитала тьотя Паша. — Хай тільки не чадять, Романе Олексійовичу, бо дихати ж нічим... Перерви робіть частіше, воно й голова світлішою буде...

— Добре, тьотю Пашо, — погодився Мірошник, переглядаючи проекти рішень бюро.

Тьотя Паша відкушувала крихітні шматочки цукру й запивала настоєм:

— А ви, хвалити бога, поправилися, Романе Олексійовичу, відколи при сім’ї живете... Славна,у вас жіночка...