Гiлея

Але знову почалися будні. Нелегко розставалася зі своєю високою вірою Яринка, вона боронила її від самотніх ночей, від дрібниць побуту, від власних сумнівів і бажань. Та, мабуть, віра була тільки спалахом.

Іван не знав, а вона вже кілька разів складала свої речі, зодягала Михайлика, щоб виїхати з цього степу додому, до людей, до своєї школи, праця в якій тепер здавалася для Ярини найбільшим щастям... Потім вона знову розвішувала плаття на жердці, роздягала сина й виглядала Івана...

Ярина не могла дочекатися Запорожного, щоб віддати йому листа. Вона відкинула геть думку, щоб влаштувати йому сцену ревнощів, скористатися з цього і виїхати з лісництва. Це було б принизливо. Що ж він скаже?

Вона вже спала, коли повернувся зі Степового Іван. Засвітив лампу на кухні.

— Спи, Яринко, я сам підігрію чай.

— Там тобі лист. Я думала, що від мами, й прочитала. Пробач... На столі лежить.

Ярина чекала, що він скаже. Можна було б уже прочитати того листа двісті разів, а він мовчав.

— Зніми чайника, бо розплавиться, — сказала Ярина, щоб нагадати йому про себе.

— А я його й не ставив...

Мовчання.

— Прочитав? — не втерпіла Ярина.

— Прочитав.

— Чого ж мовчиш, згадуєш?

— Згадую.

— Шкода?

— Шкода.

— Чого ж одружився зі мною?

— Бо ти... була.

— І все?

— Хіба цього мало?

— їй, напевно, тяжко. Ти напишеш їй?

— Не знаю.

— Щось треба робити, Іване.

— Щось треба робити...

* * *

Ото правду люди кажуть, що нема більшої біди, ніж лиха жінка й тісні чоботи. Ну, з жінкою ще можна помиритися, а що ж робити з цими клятими чобітьми? І хром добрячий, і ранти є, а тиснуть так, що ступити не можна. Правий ще нічого, а лівий, чорти б його взяли, мабуть, до крові ногу роз’ятрив. А коли купляв на базарі в Рибальському, то наче по мірці були. На радощах забув свої старі чоботи біля рундуків, а тепер хоч плач. Уже кілометрів сто відміряв — думав, розтопче — куди там! Наче вони з бляхи викроєні... О, вже й правий почав муляти: задник натирає давню рану. Хоча б до села чи до якого хутора дошкандибати, віддав би ці чоботи й за будь-які шкарбуни. Та нема села. Степ та степ.

Можна було б і в старих прийти додому, думав собі чоловік, так хотілося ж, щоб хоч якийсь фасон мати. Якщо чоботи на тобі нові, хромові, то й вигляд інший. Одразу люди побачать, що ти не зайда, а чоловік хазяйський, бо не кожен ходить у будень у хромових чоботях.

Чоловік вийшов на розбиту машинами дорогу й сів на узбіччі. Земля була вогка й холодна — не встигло ще прогріти її сонце. Що ж, і не так ще було, вирішив чоловік і скинув чоботи, витягнув закляклі ноги, наче на світ народився. Потім онучею витер до блиску хром, зв’язав чоботи за вушка, перекинув через плече й пішов далі. Хай краще ноги заклякнуть від холоду, ніж мучитися в тих недомірках.

На дорозі показалася машина. Чоловік підняв руку. Шофер пригальмував.

— Це дорога на Овечий? — спитав чоловік, поправляючи лямки речового мішка.

— Нема тут ніякого Овечого, — чвиркнув крізь зуби шофер.

— Як нема? Хутір був... Овечий.

— Нема тут хутора. Ця дорога в лісгосп Степовий веде, — пояснив шофер, — а хутора нема, папашо. Чоботи не продаєш?

Заблукав, подумав чоловік, оглядаючи незнайому місцевість. Ліс якийсь росте. Ніколи не було лісу біля Овечого. Що ж, треба добиратися через степ до якихось приземкуватих будівель, що виднілися за перелісками.

Згодом він побачив вершника, що промчав, як скажений, на гнідому коні. Крикнув йому: «Почека-а-ай!», але той не почув. Страшенно боліли ноги, пісок в’їдався в роз’ятрені рани, і холодний піт заливав йому очі. Цей біль не давав чоловікові думати про найдорожче, принизив радість дороги, що вела додому... Хто ж чекає його вдома?

Ой і болять же ноги.

Приземкуваті будівлі виявилися кошарами. Здалеку він побачив димок від багаття і прискорив крок: може, йому скажуть, де він і куди зайшов?

Біля старого військового намету на оберемку торішнього бур’яну сиділи циган з довгими чорними вусами й немолода циганка в рясній спідниці і ватяній безрукавці. Циган посмоктував люльку, а його дружина помішувала щось у казані дерев’яною ложкою.

Чоловік привітався. Циган, не виймаючи люльки з рота, кивнув головою. Чудний якийсь був цей прибулець: босий, а нові чоботи на плечі. Обличчя — не таке вже й старе, а сам сивий. Ще помітив циган синє галіфе, що виглядало з-під довгого потертого пальта, і дві сорочки, одягнені одна на одну.

— Сідай, — сказав циган і подивився на зранені ноги чоловіка, сказав щось дружині по-своєму, і та метнулася в намет.

Потім циган мовчки подав йому кисета й газету: кури. З намету вийшла циганка з невеличким слоїком в руках і чистою десятчаною пілочкою:

— Болять? — Не чекаючи відповіді, циганка обмила йому ноги і змастила зеленою маззю, — З такими ногами тобі на печі лежати треба або... літати...

— Уже відлітав...

— Це з війни в тебе, сину? — циганка перев’язала йому рани.

— Та ні, — всміхнувся чоловік, — від чобіт...

— Бачу, бачу, — сумно хитала головою циганка, — постріляний ти...

— То шрапнеллю мене...

— Застудишся, якщо босий ітимеш, — промовила циганка і знову пішла в намет, щось сказавши чоловіку. Той кивнув головою і теж пішов за нею.

Вони принесли йому пару нових калош з червоною підкладкою.

Циган сам натягнув їх йому на ноги і прив’язав ізоляційним дротом.

— Тепер іди.

— Спасибі, — чоловік звівся на ноги.

— Ні, почекай, зараз будемо полуднати, а потім підеш... Куди ти йдеш?

— На хутір Овечий, може, знаєте?

— Не знаю. Давно не був тут, — відповів циган. — Ліс росте, заблукав сьогодні зі своєю старою... Бери ложку.

Почувся тупіт кінських копит, циган встав і побіг назустріч вершнику. Той зіскочив з гнідого коня, і вони обнялися з циганом. Так і підійшли до багаття. Циганка поцілувала високого горбоносого вершника з розкосими очима й тихо заплакала.

— Не повернувся син? — запитав вершник.

— Ні...

— Сідай. Добрий день сьогодні, що зустрів тебе й... коня. — Циган підійшов до коня і довго гладив його.

— Ще один чоловік у нас є, — показала циганка на сивого.

Вершник простягнув руку. Чоловік у нових калошах підвівся й теж подав руку.

Циган щось шепнув дружині, і вона принесла чвертку горілки. Склянка була одна і пили по черзі.

— За твоє здоров’я, Берик, і щоб кінь не спотикався.

— За ваше здоров’я... Звідки й куди ви йдете? — запитав Берик цигана.

— Тепер ми вже не мандруємо... Осідлі ми... Поселилося кілька наших родин біля Скадовська... Коней здали... Взимку ми при кузні на роботі... А як на весну поверне, то тягне мене в дорогу... Молоді вже звикли, а мене тягне... То ми оце і йдемо зі старою до родичів у Богуслав...

— А чого ж пішки?

— Не знаю... Від старості... Що я з того поїзда побачу? А так ідемо, й здається, що ми молоді...

— Аз Богуслава куди?

— Заберемо родичів та й до нас підемо... Так літо й осінь минуть... Може, восени повернеться... син.

— Так ми йому й казали, — зітхнула циганка, — що тут чекатимемо... Після війни вже сім разів листя опадало, а його нема...

— А ви чекайте, — тихо промовив сивий чоловік, — може, й прийде... Не всі ж полягли. Я ось як пішов на фінську, то оце аж зараз добираюся додому...

— Довгою ж твоя дорога була, — сказала циганка. — Де ж ти пропадав?

— То війна, а то, — низько опустив голову сивий, — полон, а потім... Одне слово, багато казати, та мало слухати.

— Розумію, — зітхнув Берик.

— Тепер пробачились, бумаги славні написали, і ось іду й не знаю куди.

— Чому не знаєш? — запитав Джусуєв.

— Мені на хутір Овечий треба, а його, кажуть, нема... Був і нема.

— Це ж і є Овечий, — показав кудись за ліс Джусуєв. — Тепер він зветься Степовий.

— Справді?! Ось воно як! — зрадів сивий. — І ти живеш там?