Гiлея

— Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...

— Чому?

— Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...

— Спасибі за відвертість.

— Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...

— ...про Запорожного, так? — Недокурок полетів у куток. — Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?

— Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам’яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...

— Що ж мені — знову чекати, Марто?

— Не чекай...

А що ж буде з тобою, як ти житимеш?

— Не знаю...

— Ти повинна подумати про себе. У нього сім’я, син, дружина...

— Ну то й що?

— Як що? Він же не залишить їх?

— Ні.

— А тебе він любить?

— Не знаю...

— Марто, ти все це вигадала. Запорожний давно тебе забув...

— Ну то й що? Я не забула.

— Ти — божевільна. Якби він любив тебе, то не одружився б з Яриною. Невже ти не. можеш збагнути цієї істини? — переконував Сергій.

— Я все розумію, але... ти не розумієш, Сергію... Я люблю його.

— І все? — посміхнувся Кортунов.

— І все...

Сергій поклав у чемодан піжаму й бритву.

— Гаразд. Я поїду. А ти, Марто, подумай. Ось тобі мій телефон. — Кортунов на аркушику з блокнота написав пароль і номер. — Якщо... передумаєш — подзвони вранці... Я дуже хочу, щоб ти подзвонила, Марто. — Сергій потиснув їй руку. — Я люблю тебе... Ми могли б бути щасливими з тобою... Якщо ж не подзвониш, то... ще буде... крім тебе, одна нещасна людина на світі... Ех, Марто, Марто...

...Лєра прибігла пізно ввечері:

Боялася,,що не застану вас. З роботи відпросила ся... Ой, які плаття?! Це ти купила? Можна, я приміряю... Як на мене пошите... О боже!.. А де Сергій?

— Поїхав.

— Без тебе?

— Умгу.

— А ти чому не поїхала?

— Так...

— -А коли будете розписуватися?

— Ніколи...

— Що?! От дурна, боже, яка дурна! Посварилися?

— Ні... Я колись тобі розкажу, Лєро... Слухай, у вас на роботу можна влаштуватися?

— На пошту? — закліпала нафарбованими віями Лєра. — Хоч сьогодні. Беруть з руками й ногами.

— Влаштуєш?

— Звичайно... І це гарне платтячко...

— А за скільки квартиру можна найняти? — запитала Марта.

— Я не знаю... А ти житимеш у нас.

— То давай поїдемо, Лєро.

— Зараз? Ну, давай! Речі складати... Батько в мене хороший... Тимоша... В получку, правда, п’є і... трохи лається з мамою... Ми, коли він вип’є, будемо ходити в кіно, поки повернемося, то він уже буде пробачатися перед мамою... Все забрала, нічого не забула?

...Вранці в Мартиному номері розривався телефон. Огрядна прибиральниця нарешті підняла трубку:

— Ну?

— Марто! Марто, дорога моя...

— Я тобі не Марта! — відрізала прибиральниця. — Кого треба?.. Так, це сорок восьмий номер... Виїхала ще вчора... Нічого не залишила... Ні, почекай, записка на столі лежить... Зараз прочитаю. Слухаєш? Написано: «014, Беркут, додатковий 16—19, Кортунов». Всьо...

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу

міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура

Рапорт.

Цим доповідаю, що в зв’язку з одруженням з Настунею прошу надати мені триденну відпустку для весілля. Прошу відпустити на весілля моїх товаришів і запросити командний склад для присутності в щасливий день мого життя.

М. Магур».

Резолюція: «Дати тов. Магуру п’ять діб для весілля. Укомплектувати оперативну групу з друзів М. Магура для участі в торжествах. Групу очолю я. Начгоспу придбати подарунок Настуні Сторожук і Магуру у вигляді шафи або ліжка й тумбочки. Подарунки доставити на місце урочистої пригоди.

М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу

міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим доповідаю, що весілля закінчилося благополучно. Після вашого від’їзду оперативна група й гості посадили на згадку парк біля контори лісгоспу Степового, щоб ріс на щастя народу і для поезії життя.

М. Магур».

* * *

На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок — Іван іде на роботу, обід — його нема, вечеря — прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він — сам. І вона — сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...

Яринка виросла серед роботящих людей, але таких, як Запорожний, вона не зустрічала. За рік, який прожила на Овечому й тут на Вигонівському, вона завжди бачила Івана за роботою. Навіть коли вони гуляли в степу, він виривав бур’ян на лісових просіках — так і ходив зігнутий в три погибелі.

— Тато ховається! — кричав Михайлик.

Сьогодні неділя. Після обіду все-таки дозволив Запорожний людям відпочити. Дав машину, і дівчата поїхали в Степовий. Хотіла з ними і Яринка, але Іван прийшов зі степу, коли вже нікого не було. Парамон чистив коня — теж збирався на хутір.

— Погано буде нам без Артуя, Іване Трифоновичу, — сказав Парамон Запорожному, — але... треба...

— Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...

— Виросте — подаруєш, — Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. — На мене Юрасик і досі каже «тату Парамон»... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?

— Та ні.

— То я поїду, — Парамон підтягнув попруги, — бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.

— Ото буде радості! — сказав Запорожний. — Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.

— Я з дівчатами повернуся.

— Пообідайте з нами, Парамоне, — вийшла на поріг Яринка.

— На вечерю чекайте, — Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.

Кожного разу, коли Парамон під’їздив до Степового, йому здавалося, що він обов’язково зустріне Марину. І зараз, в’їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.

— Здрастуй, Парамоне, — почув голос Ілька Сторожука.

— Добридень, Ільку Гнатовичу, — Парамон підійшов до перелазу. — Поздоровляю вас із сином...

— Та спасибі, — зніяковів Сторожук. — Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...

— Хай росте щасливий, Ільку.

— Спасибі... хай росте... — світилися щастям очі Сторожука. — Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?

— З радістю, Ільку Гнатовичу! — просяяв Парамон. — Буду у вас за кума, буду...

— То, може, зайдеш до хати?

— Спасибі... Діло ще є...

— Звільнишся — зайди, Парамоне.

— Зайду.

Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив’язав коня і зайшов на подвір’я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.

— Заходь, Парамоне, — запросив Берик.

— Давно не бачились, — і собі Марина, — а кіт з самого ранку вмивається.

— Я... ось... коня привів, — несміло промовив Парамон. — Юрасику... коня.

— Ні, — похитав головою Берик, — кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!