Гiлея

— Живу.

— А Марину Гомон знаєш? Скажи, знаєш? Є вона?

— Є, — ледве чутно прошепотів Джусуєв. — Знаю Марину...

— А дочка її, Ганнуся, є?

— Є...

— Усі є, усі, — сивий чоловік уткнувсь обличчям в потріскані тяжкі руки й застогнав. То він так плакав.

Потім натягнув на себе лямки речового мішка, поклонився:

— Я піду, піду... Вони є, чули? Є...

— Хто ж вони? — запитала циганка.

— Марина моя і Ганнуся... Є... А я, я... Андрій Гомон... Гомон я, Андрій...

І, забувши про біль, пошкандибав Гомон у степ, і поли довгого пальта розвівалися на вітрі чорними крильми.

— Чоботи забув, — сумно промовив циган.

25

Монотонно-бляшаним голосом динамік повідомляв, що літак запізнюється. Захмарене небо сіяло мжичку і сірість. Накинувши легкого плаща, Марта ходила вздовж бар’єру, що відгороджував льотне поле. Хотілося чекати самій, тому вона відправила і Лєру з Рибаковим, домовившись, що привезе його на Холодну гору. Вона так і сказала: не Івана Запорожного, а «його», наче не вірила, що саме він прилетить. Але телеграма лежала в затиснутій руці, і Марта час від часу перечитувала її, хоч пам’ятала кожне слово.

Під довгим шиферним навісом, притиснувшись до стіни, стояли з приреченим виглядом пасажири і знічев’я дивилися на Марту. Їх голови, ніби по команді, поверталися вслід за нею. Марта цього не помічала, бо, якби знала, то, може, не куталася б у свій плащик, а ходила б, гордо демонструючи свою красу.

Бляшаний голос щось продзеленчав над аеродромом, і всі кинулися хто куди. Літак заходив на посадку. Марта пішла по мокрих лискучих плитах з фіолетовими плямами до літака, що рулив до стоянки. Вона не знала, чи прилетів Іван цим рейсом, просто йшла, аби не стояти. Марта не знала, як зустріне його, що скаже, бо все, що думала раніше, раптом втратило свій сенс.

Пасажири сходили по хиткому трапу. Серце забилося частіше, і Марта ніби прикипіла до бетонної плити...

У дверях показався високий широкоплечий мужчина у захисній формі з зеленими петлицями і нашивками на рукавах. Кашкет, з широкою тулією і блискучим козирком, був збитий трохи набакир, і, мабуть, це надавало всій постаті хвацького вигляду.

Він?

Ні...

Він! Очі його, хода його. Він!

І посмішка його... І шрам, що пересік чоло і зламав брову...

— Здрастуй...

— Здрастуй, Марто.

І забула про все на світі Марта. Обняла, вткнулася обличчям у підборіддя і шепотіла:

— Здрастуй... здрастуй...

— Не плач, Марто. — Запорожний легенько доторкнувся її щоки, і вона припала устами до його долоні.

— Що в тебе сталося, Марто? — запитав він.

— Нічого...

— Я дуже стурбований твоїм листом...

— Я шкодувала, що написала... Не треба було мені писати, але я нічого не могла вдіяти з собою... Такий був холодний вечір... вітер... і на душі було холодно.

— Я розумію...

— Мені Ярина написала листа...

— Вона говорила...

— Ти трошки схуд... Іване... і посивів...

— Та ні, тобі здається...

— Громадяни пасажири, — підійшов до них якийсь службовець у чорному комбінезоні, — прошу звільнити льотне поле.

— Поїдемо в місто? — спитала Марта. — У мене хороша подруга.

— Ні, Марто, я мушу вилетіти сьогодні. Завтра наукова конференція у моєму лісництві — іноземні делегації приїздять.

— А-а, — зникла радість в очах Марти. — Звичайно, ти повинен їхати...

— Треба взяти квиток, — сказав Запорожний.

— Останній рейс на Дніпровськ через півтори години, — відповіли в довідковому бюро.

— Візьму квиток, а потім зайдемо кудись і поговоримо, Марто...

— Добре.

Біля кас стояли довгі, роздратовані, стомлені черги. Годі й думати, щоб пробитися до віконця, — всім треба, всі поспішають. Запорожний зайняв чергу, і через хвилину вони з Мартою стояли в тісному кільці спітнілих тіл, чемоданів, кошиків і вузликів.

— Марто, йди на перон, бо душно, я сам постою.

— Ні, я з собою... Мені добре, — Марта стиснула його руку і вже не випускала.

Нервово смикалася хвилинна стрілка електрогодинника, касовий зал гудів, кашляв, сміявся і лаявся. Запорожний і Марта ледве чули одне одного...

* * *

— ...звичайно, Марто, ти можеш повернутися в Степовий, якщо вирішила.

— Навіщо?

— Ти ж писала...

— Написала. А потім зрозуміла, що то неправда...

— Що «неправда»?

— Те, що писала тобі тільки як другу... То не мої слова — я десь, мабуть, вичитала...

* * *

— Куди без черги лізеш?

— Я — командировочний...

— Усі командировочні.

— Що ж ви мені ллєте на бруки?!

— Ой боже мій, молоко!

— Ти ж мені зіпсувала бруки!

— Висохнуть...

* * *

— ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...

— Чим я можу тобі допомогти, Марто?

— Нічим...

* * *

— Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...

— А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.

— На своїй землі не страшно...

* * *

— ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.

— Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...

— Ти боявся мене...

— Можливо...

— Ти любиш Ярину?.. Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...

— їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.

* * *

— Кому морозива? Кому фруктового, налітай!

— Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?

— А може, в нього організм порчений...

* * *

— Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.

— Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.

— Добре, що ти приїхав...

— Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...

— Як нема?

— Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.

* * *

Бляшаний голос запрошував на посадку:

— Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...

— Ось і все, Запорожний. Лети...

— Так ми й не поговорили, Марто...

— Ми все сказали...

— Приїдеш?

— Навіщо?

— Товаришу, сідайте в автокар, — наказала Запорожному стюардеса.

Запорожний узяв холодні Мартині руки й доторкнувся губами до пальців.

— Я люблю тебе, Марто, — сказав він і на ходу вскочив у автокар. — Мовчиш? Ну, скажи щось, скажи...

— Здрастуй, — тихо промовила Марта.

Він ще щось говорив їй, але вже не було чути.

— Що-о?! — всім тілом потягнулася вперед Марта.

— Лю-блю! Лю-блю! — скандували студенти з автокара.

* * *

Каїтан із Запорожний проводжали іноземних гостей. За три дні конференції вони познайомилися з ученими Африки, Пакистану й Монголії, показали їм ліси, розсадники і тепер розлучалися друзями. Довга валка машин щезла у вечірньому степу — Вигдаров повіз гостей у сусідній лісгосп.