Гiлея

Лєра, як і домовилися, прийшла рано, щоб сходити на денний сеанс у кіно.

— Ти що робиш, Марто?! — вигукнула Лєра, побачивши, що Марта миє підлогу.

— Та прибираю...

— Навіщо?

— А як же? Мені віника й відро принесли ще вчора, а я не встигла...

— У готелях є прибиральниці, — сміялася Лєра, — це вони просто забули відро.

— Ні, я сама, — і Марта заходилася мити ванну кімнату.

На Лєрі було вчорашнє плаття і старенькі туфельки. Взагалі сьогодні вона вже не була такою манірною.

— А ти не підеш у консерваторію? — запитала Марта. — Мені незручно, що ти через мене пропускаєш лекції...

— Ні, не піду. У мене урок увечері.

— Щаслива ти, Лєро... Вчишся, будеш артисткою...

— А-а-а, — чомусь відмахнулася Лєра. — Хіба в цьому щастя?.. А я заздрю тобі, Марто.

— Мені?

— Жених у тебе, казав Петро, підполковник... Красивий...

— Він не жених.

— А хто?

— Не знаю... Просто ми... дружимо.

— А казав Петро — жених... А в мене нікого нема, — зітхнула Лєра.

— А Петро?

— Покине, — приречено промовила Лєра.

— Чому?

— Так...

— Краще ти його покинь. Треба бути гордою...

— Я не можу бути гордою, — ковтала сльози Лєра. — Не можу...

— Ну й дурна.

І раптом Лєра схилилася на подушку дивана й гірко-гірко заплакала.

— Що з тобою? — перелякалася Марта. — Лєро, чого ти плачеш?

Лєра не відповіла. Виплакавшись, вона пішла у ванну і вмилася. Без фарби, Лєрине обличчя стало молоденьким, а очі немов згасли: не було вже в її погляді ні зверхності, ні вульгарності. І ходила зараз Лєра не так, як учора, а трохи Згорбившись...

— Я тобі все скажу, Марто, — Лєра, підібгавши ноги, сіла біля Марти. — Тільки ти не смійся... Розумієш, я ніде не вчуся... І тато мій не вчений... Він у нас... водопровідник... А я, а я... посилки на пошті приймаю, а він, а він... Петро думає, що я артистка..

— Навіщо ж ти придумала оце? — на здивування Лєри Марта й не посміхнулася.

— Н-не знаю... Так... Я... я з ним у парку познайомилася... на каруселі і... сказала, що я... в кон... консерваторії...

— Скажеш, що ти пожартувала, і все, — порадила Марта.

— Еге, — схлипнула Лєра, — скажу, то він мене кине... як же я буду...

Подзвонив Рибаков.

— Добре, добре, — сказала Марта і поклала трубку. — Зараз прийде.

— Ой! — Лєра поспішно встала з дивана і вийняла з сумки свої туфлі на височенних каблуках. — Де моя помада?!

Лєра побігла у ванну. Рибаков увійшов з букетиком квітів, подав Марті.

— Дякую. Я люблю троянди... Але ви краще подаруйте ці квіти Лєрі...

— Все передбачено, — Рибаков показав другий букетик. — Вам не було сумно?

— Ні, вранці до мене прийшла Лєра. Хороша вона...

— Артистка, — загадково всміхнувся Рибаков, а потім серйозно, — хороша...

— А ви з нею... дружите тому, що вона артистка?

— Марто, — нахилився Рибаков, — я вам відкрию секрет... Тільки, прошу вас, не видайте мене... Лєра... ніяка не артистка... Вона працює на пошті, посилки приймає... Живе на Холодній горі в тіснющій комунальній квартирі і...

— Батько в неї водопровідник, — докінчила Марта.

— Правильно! Розказала вам Лєра?

— А звідки ж ви дізналися?

— Цілком випадково. Купив мамі й сестрам подарунки на Восьме березня, приходжу на пошту біля театру оперети... Дивлюсь — у віконечку Лєра, сургучеві печатки ліпить на ящиках... Я тоді звідти і... вже не показуюсь на ту пошту... Хай трохи поспіває...

— Ви хороший хлопець, капітане, — сказала Марта.

З ванни випливла Лєра, жестом королеви привітала капітана й посміхнулася посмішкою Кармен з першої дії.

— Я трохи стомилася, капітане... Така складна партія...

Рибаков співчутливо похитав головою:

— Лєро, ти справді дуже втомлюєшся, в майбутньому треба міняти професію... Значить, план такий, дівчата: обідаємо, йдемо в парк, а вранці зустрічаємо Сергія. Хто за? Одноголосно.

...Сергій здалеку помітив Марту і помахав їй рукою.

— Біжи! — підштовхнула Лєра, і Марта побігла по бетонових плитах аеродрому, потім уповільнила крок і... зупинилася...

Сергій хотів обняти її, але вона, попереджаючи, простягнула йому букетик.

— Та не соромся ти, — голосно розсміявся Сергій і поцілував Марту. — Я такий радий, що ти приїхала!

— Куди поїдемо, Сергію? — спитав Рибаков, привітавшись з Кортуновим.

— До мене, в частину.

— Але мої речі в готелі, — нагадала Марта.

— А в мене в другу... зміну лекції, — сказала Лєра.

— Тоді відвезіть нас в готель, Петре, а потім Лєру, — вирішив Сергій.

Марта, поки Сергій голився в ванні, принесла з буфету сніданок і тепер чекала на нього. Зараз він увійде, і їй треба буде відповісти на його запитання. Що вона скаже йому?.

Але Сергій нічого не питав. Вони поснідали, розповідаючи одне одному новини, а потім Сергій подзвонив, щоб прислали машину.

— Збирайся, Марто.

— К-куди?

— Як куди? Чи ти не до мене приїхала? — Сергій здивовано подивився на Марту. — Завтра з тобою розпишемось і... нах Дойчланд...

— Як розпишемось?

— Підемо до нашого районного загсу — і все. Я вже домовився, коли отримав твою телеграму.

— Але я... я не збираюся заміж...

— Марто, не будь дівчиськом, — пригорнув її до себе. — Ми повинні розписатися, бо інакше тебе зі мною до Німеччини не пустять.

— До якої Німеччини?

— Мене посилають в нашу групу військ.

— Я не поїду, Сергію.

— Поїдемо! — Сергій сприйняв це як жарт і дівоче кокетство. Він обняв Марту за плечі, заглянув у вічі. — Ми з тобою так заживемо, моя маленька!

Зайшов солдат і доповів, що машина чекає. Кортунов, мабуть, змінив свій план, бо поїхали вони з Мартою не в частину, а по магазинах.

— Треба тобі дещо купити, Марто.

— У мене все є, — відмовилася вона.

Сергій не звернув уваги на це. У відділі жіночого одягу він щось сказав продавцеві, той зміряв Марту з ніг до голови і почав викладати на прилавок пальта, плаття, якісь кофти.

— Вибирай, Марто, — сказав Сергій.

— Не треба, Сергію. — Але продавець уже приміряв, розхвалював.

— Цей фасон і колір вам до лиця. Берете це плаття?.. А це?

— Усе беремо, запакуйте, — попросив Сергій.

Марта байдуже спостерігала за цією сценою, повторюючи своє: «Мені не треба». Та Сергій і слухати не хотів.

— Зрештою, я можу зробити тобі подарунок?

У готелі Сергій розгорнув пакунки.

— Ти хоч подивися, — жартуючи, кидав Марті плаття. — Подобається? Та що з тобою? Ось приміряй оце.

Марта підібрала з підлоги плаття і кофти, поклала на ліжко.

— Все буде добре, Марто, — Сергій міцно обняв дівчину. — Чого ти така? Ні, не вирвешся! Ні... Я стільки чекав на цю зустріч...

— Відпусти, Сергію, чуєш? — Марта пручалася, в його міцних руках. — Відпус...

Вона й незчулася, як опинилася на ліжку. Сергій нахилився над нею, шепочучи якісь слова. Мідний блискучий гудзик кітеля вп’явся в її груди. Марта сповзла на підлогу і нічого не бачила, крім мідного гудзика...

— Не чіпай! — крикнула Марта, і Сергій злякано відсахнувся.

Марта, обсмикнувши спідницю, відбігла до вікна.

Сергій якось роблено засміявся:

— Чого ти така, Марто?.. Ми ж будемо з тобою... Я... ну, ти не ображайся...

— Не підходь!

— Досить тобі! — Сергій ступив крок до неї.

В одну мить Марта, взявшись за раму, опинилася на підвіконні:

— Якщо зачепиш — стрибну з вікна.

Горіли Мартині очі, роздувалися тонкі ніздрі. Сергій зрозумів, що вона не жартувала.

— Знав би — парашута привіз. — Сергій закурив і відійшов до дверей. — Злазь.

Марта зіскочила з підвіконня.

— Я не розумію цієї комедії, Марто, — після мовчання промовив Сергій. — Ти приїхала до мене чи... на екскурсію?

— Я— Я не знаю, чого приїхала, — куталася в шовкову штору Марта.

— Здається, ясно чого... Ми повинні одружитися і... їхати. Дивно, — знизав плечима Кортунов, — ми стільки говорили про це і раптом... чортівня якась. Ти скажи: вийдеш заміж за мене чи ні? Я мушу знати, а не блукати в трьох соснах... Ми дорослі люди. Я люблю тебе і...