Гiлея

— Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, — сказала вона, повернувшись.

За кілька хвилин до вітальні увійшов поважний капітан і попросив Парамона йти за ним. Він привів його до штабу і звелів зачекати у невеликій кімнаті з багатьма телефонними апаратами.

— Товаришу генерал, — по всій формі почав Парамон, побачивши Чоботаря, але той, усміхнувшись, показав на крісло.

— Сідайте. Що там у вас сталося, Парамоне? — Чоботар сів поруч. — З того, що мені сказала Лідія Миколаївна, я зрозумів, що вам... потрібні люди...

— Так точно! Якщо за два-три дні не посадимо лісу, то пропадуть саджанці, полетить план, і нам з Іваном — хоч у петлю, Дмитре Корнійовичу.

— Я розумію, але Запорожний повинен знати, що у мене людей нема... тобто є, але у них інші завдання.

— Даруйте, але Запорожний не знає, що я поїхав до вас, — признався Чарій. — Це я сам, Дмитре Корнійовичу, бо така ж біда... Думаю, хай солдати виручать солдат... Якщо не можна, то вибачайте... Я розумію...

Парамон підвівся з крісла. Генерал закурив цигарку, помовчав, потім натиснув якусь кнопку й сказав у невидимий мікрофон:

— З’єднайте мене з господарством Куратова.

— Генерал Куратов на проводі!

Чоботар зняв трубку:

— Знову я, Павле Григоровичу... Ні, все гаразд. Об’єкт прийнято комісією, командуючий виніс подяку твоїм саперам і будівельникам. Уже знаєш?.. Поздоровляю... Ні, ні, звертаюся до тебе як член бюро райкому партії, — засміявся Чоботар. — Провалюємо план посадки лісу на Вигонівщині... Запорожний там... Треба допомогти, бо буде пізно... Весна... Тим більше, що тобі розказувати, коли твій батько лісник... Я тобі дуже вдячний, Павле... Спасибі, друже.

— Завтра о шостій нуль-нуль на Вигонівському будуть солдати, — сказав Чоботар щасливому Парамону.

Чарій потиснув руку генералу і вийшов зі штабу. На нього чекала Лідія Миколаївна.

— Домовилися?

— Так точно. Спасибі вам.

Лідія Миколаївна провела його до шлагбаума і на прощання подала якийсь пакуночок:

— Передайте, будь ласка, Марині від мене... на згадку.

Чарій мимоволі заховав руки за спину:

— Нема вже Марини у мене, Лідіє Миколаївно...

— Що?! — перелякалася вона. — А де ж Марина? Що з нею?

— Нічого... Вона щаслива.

...Вранці обганяли Парамона криті брезентом машини.

Співали солдати...

* * *

За місяць на аеродромі справили троє весіль. Першою вийшла заміж Марійка. Так, так, ота довгоносенька, в ластовинні, з ріденькими кісками, що писала собі листи від імені міфічного лейтенанта-капітана-майора Льоні. Прийшла якось увечері після зміни й сказала:

— А ми з Толиком розписуємось.

— З яким Толиком?

— Та з бортмеханіком...

Ася з Поліною й покотилися зо сміху:

— Та хіба ж ви зустрічалися?

— Еге.

— А чого ж ти не розказувала?

— Щоб не наврочили, — червоніючи, відповіла Марійка.

Після цієї новини почули другу: лейтенант Щербаков попросив Асине серце і руку. Ася не відмовила ні в тому, ні в тому.

Усі знали, що старшина надстрокової служби Боря Смалець залицявся до Поліни. Залицяння повинно було чимось закінчитися. Після деяких вагань Боря наслідував приклад свого задушевного друга лейтенанта Щербакова. І в один день відбулося двоє весіль.

Марта залишилася сама в кімнатці гуртожитку. Ні, ще був лейтенант-капітан-майор Льоня, портрет якого так і забула на стіні Марійка. Ася, складаючи речі, довго плакала уже не над своєю, а над Мартиною долею, а, заспокоївшись, сказала:

— Сама винна. Чому не поїхала з Сергієм? Просив же тебе...

— Хіба щастя тільки в заміжжі? — запитала Марта.

— Не знаю, а виходити треба... А кого ти чекаєш, принца? Так їх нема, а льотчики бояться: ходиш, як цариця Тамара, — не підступишся... Захотіла б, то завтра цілий полк біля твоїх ніг був би... Двадцять два роки, Марто, це тобі не сімнадцять, — повчала Ася.

Марта мовчки провела подругу з кімнати.

Одна.

Не знаходячи собі місця, Марта, мов причинна, ходила по кімнаті. Прожектористи подавали комусь сигнали, і відблиски вольтових дуг кидали Марту з сяйва у пітьму. Ні, вона не заздрила подругам, у яких усе так щасливо склалося, Марта намагалася розібратися в плині свого життя, щоб хоч для себе з’ясувати, до чого вона прагне. Ось лежать у тумбочці Сергієві листи — ніжні й трохи печальні. Він чекає її обіцяного слова й не може ніяк дочекатися, а в училищі біля Харкова, де Сергій опановує нові літаки, — дали йому квартиру... Останні листи були стриманими й холодними — такими, як і її... «Я не хлопчисько і не хочу, щоб мене водили за носа...» — пригадала Марта.

Пізніше прийшла від нього телеграма: «Коли приїдеш?»

Марта не відповіла, бо мати написала, що Ярина збирається з сином у Кам’янку... Назавжди. «А Йван на Вигонівщині пропадає і забув про все на світі, лиш про сосни свої думає, та й усе...»

«Чому ж виходить так: ти покохала — тебе ні? Ти не любиш, а тебе кохають?» — питала Марта, не знаючи, що ніхто в світі ще не міг відповісти на це просте запитання.

Мабуть, правда, що по-справжньому покохати можна тільки раз у житті. І нема сильнішого кохання, ніж перше. Марта ходить у сутінках, натикаючись на ліжка без матраців, на спорожнілі тумбочки.

Посміхається зі стіни лейтенант-капітан-майор Льоня...

Треба повернутися на хутір, вирішує Марта. Хоча б зустрічатися з ним на роботі, не сподіваючись ні на що...

Або ні, треба поїхати світ за очі, щоб ніколи не бачити, щоб забути...

Хтось постукав у двері.

— Хто там? — стрепенулася Марта.

— Вістовий зі штабу. Тебе до телефону, Марто, з Харкова дзвонять...

— Будь ласка, — черговий капітан подав Марті трубку й вийшов з кабінету.

— Слухаю, — стримуючи хвилювання, сказала Марта.

— Це я, Марто, — впізнала далекий голос Сергія. — Я мушу тебе побачити!

— Але я на роботі...

— Кидай усе і приїзди, чуєш? Нам треба поговорити... вирішити...

— Чому так раптово, Сергію?

— Я виїжджаю... Приїдеш?

— Я, я... не знаю...

— Ти ніколи нічого не знаєш, коли говориш зі мною... Якщо приїдеш — дай телеграму, якщо ж ні, то... прощай.

— Сергію, Сергію! — крикнула Марта, але їй не відповіли.

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

У зв’язку з переміною, яка може статися в моєму житті і місці проживання, прошу вас увільнити мене зі служби в міліції.

М. Магур».

Резолюція: «Не зрозуміло. Відмовити. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим пояснюю, що я одружуюся з гр. Настунею Ільківною Сторожук, яка проживає в лісгоспі Степовому. А в зв’язку з тим, що чоловік і дружина повинні жити разом, то прошу мене увільнити з міліції, щоб я міг виконувати свої функції безпосередньо в лісгоспі на різних роботах з Настунею Сторожук.

М. Магур».

Резолюція: «Привітати тов. Магура з одруженням, надати відпустку на три дні. Запропонувати тов. Магуру забрати дружину в один з населених пунктів, які він обслуговує як дільничний міліціонер для сумісного проживання.

М. Осадчий»

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим доповідаю, що вона не хоче. В зв’язку з тим, що моє залишення на службі може розірвати любов, прошу вас увільнити мене з дільничного міліціонера, бо я дуже хочу женитися на гр. Настуні. Бідарку і коня здам завгоспу.

М. Магур».

Резолюція: «Любов не розривати. Залишити питання відкритим до вияснення.