Криiвка

– Дядьку, а ключі від халабуди де? – і на раз-два жбурляємо ноші на пісок.

Цієї миті на стовпі за парканом, що відгороджує нас від тракторного двору, оживає репродуктор:

– Друга доба… на орбіті радянсько-американський… «Союз»—«Аполлон»… – прохрипів і знову вмовк.

Його часом прориває навіть на музику, концерт у передобідню пору. Ми з Володькою тоді ближче підходимо до обквацьованого солідолом, аби ніхто не лазив, паркана і слухаємо, бо знаємо, що пора уже змиватися на обід, бо ж обідати ми ходимо по домах.

– Контакту нема, вітер, – махає патиком Володька. – То що, будимо Петра і по домах!

– Я вам дам по домах! А ключ напевне у Горпини. Хлопці, хто з вас з ровером, щоб скочити до неї за ключем? – пробує командувати дядько Ладик, але ми його не слухаємо.

– Нехай поспить, – киває Славко на купу гравію. – Його вчора Пудель знову колошкав, уся вулиця збіглася…

– Ану-но я! – начеб не чує Славка Володька і, не випускаючи з рук палки, починає відколупувати від скрині, у якій ми калатаємо розчин, кусочки вапна й жбурляти за ту купу, аж поки звідти не лунає спросоння Петрове ремиґання:

– Їдрі його! Хто? Вольдемар? Шульц? Ти? – стогне Козир, бо Вольдемаром Шульцем він називає Володьку. – Ти, йоп твою!.. – але не підводиться і на дядькове Ладикове: «Петре, ти ж образованний чєловєк!» – також не відповідає.

– За прогнозами Гідрометцентру… – озивається репродуктор, ми дружно повертаємо голови, але він знову вмовкає.

Володька нарешті знаходить застосування своєму патикові, і він летить, описуючи дугу, в напрямку стовпа, але не долітає, глухо вдаряється в обсолідолені дошки паркана. Проводжаючи поглядами політ патика, ми раптом оддалік на стежці, де починається паркан, помічаємо довгоногу дівчину із синьою сумкою через плече, на якій великими літерами написано «Старт». Вона начеб роззирається, а потім прямує до нас. Дівчина не наша, з усього видно – міська.

– Гино, Вєрка йде! – першим опам’ятовується Володька.

– Го-го! – нарешті підводить голову Петро.

– Та нє, справді, гино… То не до тебе часом?

– Застебни ширіньку, Шульц!

– Шо? А… Тьху ти! – Володька відвертається й заскакує за бочку, а дівчина уже звертає зі стежки і просто до нас.

Але через мить ойкає, нагинається, торкаючись рукою п’яти, видно, колючку загнала.

– Спортсменка, камсамолка, двадцять п’ять баранов! – підморгує нам зі Славком Петро.

– Гей, а на ферму я правильно йду? – гукає до нас дівчина.

– На ферму? – перепитує Петро. – Тут не пройдеш, хіба коли підсадимо…

– А ви будівельник?

– Хто тобі сказав? Я – космонавт…

– Не смішно, – хмикає дівчина.

– Тут, пані, не пройдете, тут стіна, – озивається дядько Ладик і знову починає викладати позад себе камінці, хоч їх там уже і так не бракує, а старий Джуджа збоку і собі трясе головою.

– Ти того штунди не слухай, диви, скільки хлопців, що не підсадимо? – обтрушує із сорочки траву Петро.

– А я думала, ви космонавт, – уже веселіше реагує дівчина.

– А для чого тобі на ферму? – раптом міняє тональність на більш серйозну Петро.

– Злочинна політика імперіалістичних держав… – просинається на стовпі репродуктор.

– Яз районної газети, кореспондент, – бадьоро відповідає вона. – Мені треба зустрітися з Фросиною Сидорчук, знаєте таку?

– Тітка Фроська! То ж Малєнчикова стара! – чомусь радіє Володька.

– Кореспондент? – Таке зізнання дивує навіть Петра.

Дівчина порпається у сумочці, дістає звідти червону книжечку, показує нам здалеку і знову ховає… Дорогою, тягнучи довгий хвіст пилюки, трясеться драбиняком Только. Він щодня гасає тут, може, й навмисне.

– Ге-гей! Привіт бракоробам! – гукає, щирячись на всі кутні. – Дядьку Ладику, ганяйте того бубнового троха, сидить без діла… Віста! Віста-вйо, манюня!..

– От роботка! – чвиркає крізь зуби Петро.

– А то хто поїхав? – посміхається вслід Пуделеві дівчина.

– То наш агітатор, – ще раз чвиркає крізь зуби Петро. – За високі надої поїхав на ферму агітувати…

– О, то ферма там? А давайте я і про нього напишу, – дівчина перекидає з плеча на плече сумочку, дістає довгастого, перекладеного великою кульковою ручкою блокнота. – Ви що, оту довгу стіну муруєте?

Ми дивимося на Петра, та він мовчить. Начеб і забув про дівчину, втупився вслід Толькові й розминає цигарку.

– Муруємо, – відповідаю я за всіх. – Тут буде навіс для возів і саней, а онде нова конюшня…

– Який навіс! То просто, аби двір від поля відгородити, щоб було де… – захотів посперечатися Володька, але що «де», так і недоказав.

– А хто у вас старший? – несподівано цікавиться дівчина.

– Бригадир чи хто? – перепитує Петро.

Але поки він думає, Володька й видає все, що треба й не треба: що бригадир у нас Грабинка, але він зараз свою хату мурує, всіх мулярів і піднощиків туди забрав, а ми ось тут без цементу, бо ключа від причепи також нема.

– Гей-гей, не слухайте його, він видумує! – озивається від стіни дядько Ладик. – Ми тут стіну муруємо, – так що-небудь, аби ляпнути.

– Ага, китайську, – знехотя коментує Славко, дивлячись кудись у небо над головою.

Прямо над нами, високо у блакитному небі, біла цятка літака… Я просто дивлюсь на Славка, що знову сидить зверху на бочці, й услід за ним також піднімаю голову. А через мить до наших вух долітає рівномірне віддалене гурчання.

– То хто їде за ключами? – нагадує нам дядько, але, так і не дочекавшись відповіді, витрушує зі свого мулярського кошика мішка й бреде уздовж стіни до щілини між нею і парканом.

Ми знаємо, що він подався рвати кролям конюшину. Він так щодня робить, і кролі у нього на цій конюшині вже, мабуть, розгодовані, як телята… Потім він прив’яже мішка до багажника велосипеда й чекатиме обіду, аби відвезти додому, а після обіду буде ще один мішок, а у кошику – цегла. «Для рівноваги», – каже дядько, так по цеглині не те що на собачу будку, а й на туалет мурований навозити можна.

– А ми тут маємо свого, тового, кореспондента! «О. Татарчук», чули? – гигикає Володька й показує на мене пальцем, а я відчуваю, що починаю червоніти.

Дівчина здивовано глянула на мене, а я подумав: добре, що були дощі і пізня отава пішла в ріст, хоч не видно моїх порваних на гульках кедів.

– То ви заходьте до нас в редакцію, чого ви ні разу не зайдете, я опрацьовувала ваші дописи, – посміхнулася вона до мене. – Заходьте, ми вам дописи будемо давати…

Від такої до себе уваги і від цього «ви» з уст незнайомої дівчини я вже просто горів вогнем і лише стискав кулака у Володьчин бік.

– Заходьте-заходьте, не соромтеся! – не вгавала дівчина, бачачи мою ніяковість, але я вже й очі боявся підняти на неї.

Чомусь найбільше мене бентежила присутність Петра, перед ним я не хотів виглядати ніяким «кореспондентом».

З репродуктора вирвався на волю і тієї ж миті обірвався тужливий акорд. Парило. До дощу ще треба встигнути скупатися, подумав я.

– Втілюючи в життя історичні рішення… – знову про своє озвався репродуктор, але на нього вже ніхто не зважав.

– То ви кажете, що замість колгоспної конюшні всі у бригадира хату мурують, – наморщила носика дівчина, бо на фермі, викачуючи гній, затріскотали транспортери, і вітер був з того боку.

– Може, навіть всьой тиждень тамки будуть, – сказав Володька.

– Я придумала! Ви напишете листа нам у редакцію, ну, про ці порядки, – зіпнулася на пальчики, щоб побачити простір за стіною, але це їй, мабуть, не вдалося. – Ви ж, я бачу, не боягузи!

– Гино, Вєрка йде! Петро! Чесне слово, – показав пальцем на дорогу Володька. – З дойки…

– То ваша ферма таки там? Хоча тепер уже і так чути, – торкнулася пальцем кінчика носа дівчина.

– Гірники Кривбасу, перевиконуючи плани… – викашляв із себе репродуктор.

– А чого? Дівчина правильно каже, – забичкував об підошву цигарку Петро. – Якщо вмієш, напиши… А якщо треба, то підписуйте мною, – скривив він гримасу, що мала означати посмішку. – Всьо підписуй, їден хрін! А я колись також газетку випускав. Тушшю лінійки наводив. Тільки давно те було і далеко звідси, – похитав він головою, кивнув на темніючі за стіною вершки лісу. – Три тисячі кеме на сєвєр, там і тепер макарони безплатно дають… Словом, пора полуднувати, хлопці.