Криiвка

Це було десь перед Зеленими святами. Славко ночував у нас, і ми тоді довго розмовляли, а наступного дня мали разом іти по лепеху – і для нас, і для нього, і для баби Христі. Тією лепехою потім вистеляють підлогу у всіх хатах і по сходах перед ґанком також. А зранку, коли просинаєшся, вона так запаморочливо пахне, таким начеб солодкавим болотяним духом…

По лепеху у нас навіть «ірокези», вчительські діти, і то ходять, тільки так, щоб ніхто не бачив. Або на Загреблі, або напроти Гуцала, на каналі. І ми ще звечора домовилися, що підемо до Гуцала, бо від нас сюди ближче…

Славко спочатку розповідав мені про даків і римлян, а потім упіймав велику муху, що кружляла над моєю головою, де на рані у мене запеклася кров. Мені її не перебинтували, а просто припекли йодом і сказали, що до весілля заживе, але та муха дзижчала над нами, як ворожий бомбардувальник…

– Поранення в голову, – кинув Славко, мацаючи моє волосся, що злиплося у згусток вище вуха.

Може, тоді я й сам розповів Славкові про все: і про першу розвідку, і про другу, і про захованого у конюшині ровера, і про розмову із Сергієм, якого я назвав Горбатим. Правда, я змалював його дещо здоровішим, ніж він був насправді, а ще про листи зізнався, лише втаїв, що вони були віршовані… А про псевдо Славко уже сам випитав. Тоді він і сказав, що я чесно заслужив з’їсти жабу, а ще краще одразу дві жаби, бо інакше мене розстріляють. І ми домовилися, що я почну їх їсти із найближчої неділі, коли ми підемо на риболовлю, сам зловлю і сам з’їм.

Усі хотіли побачити, як я їстиму жабу, навіть малий Грицик. І Славко був не проти, каже, іди, дивися, як будеш їсти після Олюня… Але Грицик врешті-решт відпав, батько забрав його бігати за комбайном під Кіптихою, бо починали горох.

У неділю зранку ми зібралися у Славка вже з вудками. А Володька на свинарнику нарив черв’яків для всіх, то одразу так напряму попри шкільне подвір’я і рушили. Ми так захоплюємося розмовою про те, як я їстиму жабу, що зовсім забуваємо про обережність, начеб це вже і не рибгоспний став і начеб Михтон уже не на своєму посту.

Рудий хоче мені зловити жабу, ще як топчемо ряску через мілководдя, навіть до однієї, що сидить на лататті, пробує підкрадатися, але Славко зупиняє його, каже, що я сам її маю і зловити.

– Тюв, тюв, тюв!.. – цьвохає при цьому кінчиком вудлища по воді, зображаючи автоматну чергу.

Тут, напроти шкільного, весь цей куток перед Зеленими святами жне лепеху, аби встеляти у хатах. І хоч нам ближче до Гуцала, але минулого року і ми з мамою тут жали, а потім я ровером відвозив снопики лепехи на Глинки. Один – нам, а другий – бабі Христі…

Через поросле лепехою мілководдя – дно колишнього ставу – йдемо не ховаючись, валимо напряму до каналу й наритих екскаватором острівців уздовж старого русла. Ми вже тут ловили, мій рекорд – дванадцять карпиків, не рахуючи карасів, маленького окуня і великого коблика, – цього літа все ще залишається не побитим. Але ж літо тільки починається!.. До того ж усі карпики, як один, грамів по триста-чотириста, коли я у Славка під вишнею витрусив їх із торби на траву, то аж його тато, дядько Петро, приходив дивитися…

Єдиним моїм порятунком тепер залишалася надія, що жаби я не зловлю, але про це я мовчав. Я знав, що жабу найкраще ловити – це накрити чим-небудь, а накрити її можна лише на березі, у воді ж хіба підсаком, але підсака у нас нема… Ми як ішли, так і сідаємо прямо напроти шкільного, на двох оброслих лепехою та гірчаком острівцях, з’єднаних тонким перешийком. На цьому перешийку також гріються дві жаби, одна на одній, але Славко каже, що спочатку ловимо по три карпики, а тоді вже беремося за жаб.

– Французи їдять цілими відрами, і нічого, – ще кидає він, дивлячись на тих двох жаб, що завмерли нерухомо на перешийку, і ми швидко розмотуємо вудки.

Цього літа у мене обидва поплавки із куплених пір’їн і гарно стоять, і я люблю на них дивитися. У той момент я ще не знаю, що дивлюся на них востаннє… У мене майже одразу починає смикатися лівий поплавок, той, що з індичої пір’їни, але я кваплюся тягнути, а коли нарешті смикаю, то бачу на гачку лише напівстягнутого черв’яка. Може, гачок замалий, але ж більшого все одно нема. Бачу, що й Славко також смикає за вудку, та й Володька вовтузиться, вже знімає з гачка рибину.

«З’їсти, то й з’їсти… Головне – перед тим розчавити», – кажу я сам собі, поправляючи черв’яка, але думаючи про жабу.

– Бляха! – раптом харкотить Володька. – Хлопці, Михтон! – Його схвильований голос круто змінює наші плани.

– Бляха-муха! – і собі харкотить Славко.

Я пригинаюся за лепехою, оглядаюся, і Славко також пригинається. А мілководдям, наче чапля, час від часу завмираючи на одній нозі, підтримуючи руками підкочені штанини, до нас підкрадається сухорлява постать, гроза усіх бортівських браконьєрів.

– Михтон! – повторює Славко. – Змотуй! Відходимо у сплави!.. – дає він команди, й ми швидко змотуємо вудки, збираємо торбини, взуття й, пригинаючись, відходимо вздовж острівців до високої стіни очерету.

До очерету метрів п’ятдесят, не більше, і хоч там можна зловити коросту, зате нас самих не зловить ніхто.

Але Михтон також бачить наші маневри й кричить, махає кулаком: «Стій! Я знаю, чиї ви! Зловлю, вуха відірву!» – й починає бігти до нас, але вода вище колін – не дуже-то й побіжиш. Тим часом ми також пришвидшуємося, все ще не виходячи із-за острівців.

– Дивіться, нині неділя, і може бути й облава, – каже Славко із стурбованим виглядом, він уже навіть не цьвохає вудлищами по воді, хіба один раз.

Слова Михтона про те, що він знає, чиї ми, до уваги можна не брати. Але якщо він нас навмисне жене на сплави, а там на стежці нас уже чекає рибгоспна облава, то ще треба подумати, де вилазити… Ми нарешті вибігаємо із-за острівців і, так само пригнувшись, біжимо через зарослу лепехою мілину до плавнів, які вже зовсім поруч. Це кількадесят гектарів очеретів, розділених навпіл звивистим руслом, у яке ми й закидали свої вудки… Ще кілька кущів лепехи, ще два-три вигуки Михтона, і ми його вже не бачимо і не чуємо, ми вже в очереті.

Тут, у плавнях, що їх у нас ще називають «сплавами», є і протоптані стежки, і цілі «дороги» для човнів, але ми ломимося навпростець. Ми працюємо в основному коліньми й животами, нагинаємо стебла, а за нами вони знову випростовуються. Крім очерету, тут багато й інших водяних рослин, але найгірше – рогоза, якої треба остерігатися, бо ж листки у неї – як гострі леза…Час від часу ми зупиняємося й прислухаємось – і знову вперед. Я бачу Славка, але не бачу Володьки, який лівіше і, здається, трохи спереду, бо коли Славко робить знак рукою і ми завмираємо, то чуємо бовтання, що віддаляється.

Долаючи зарості, я спершу трохи злюся від думки, що якби ми не полінувалися і полізли до острівців через плавні, то, може б, і досі спокійно ловили… Але, згадавши про жабу, яку мав з’їсти, одразу ж і перестаю злитися. У цей момент і гукає оте Славкове сакраментальне:

– Вудки у воду!

Я знаю, що він остерігається облави, і жбурляю свої вудки не задумуючись, і Славко це бачить.

– Потім знайдемо… – кидає він.

Якщо ми вийдемо без вудок, вони не матимуть, за що причепитися. А інакше за кожну вудку можуть впаяти штраф… Тоді я ще не знав, що більше своїх вудок не побачу, хоча Славко про свої казав, що знайшов. Ще пам’ятаю, що у цей час із села, десь від найближчої до плавнів Кутраневої вулички, долинуло жалісливе дзижчання циркулярки…

Рудий Славкової команди не чув, принаймні він сказав, що не чув, і коли ми його нагнали вже на протоптаній якраз між Кутраневою саджалкою і Гуцалом стежці, він був з вудками і рибиною у мокрій ситцевій торбині. Ми вирішили виходити аж коло Гуцала й ломилися плавнями ще метрів із сто, поки вони нарешті почали рідшати й очерети знову переходили у лепеху.

Ніхто за нами не гнався, у плавнях це виглядало б просто безглуздо, але й на стежці, що йшла понад ставом повз людські городи, нас також ніхто не чекає. І все ж ми ще пару хвилин перечікуємо в очереті, роззираючись вздовж стежки й прислухаючись до переливів циркулярки, перш ніж чалапаємо до берега, й одразу до Гуцалової криниці.