Криiвка

Крім Петра з мулярів ще був дядько Ладик – штунда і старий Джуджа, який коли щось казав, то постійно облизувався. До них нас прикріпили ще з першого дня. Ми мурували стіну, що мала відділяти нову конюшню від поля, але у колгоспі на той час будувалися й інші об’єкти, та й поза колгоспом також, то із старших постійно з нами була, крім цих трьох мулярів, ще тітка Горпина, огрядна і криклива, наша із Славком далека своячка. Дуже огрядна, не йде, а котиться, вона також з нашої вулиці, але за видолинком.

Вона також калатала з нами той розчин і щоразу нагадувала нам, на скільки відер води треба вапна й піску, хоч ми ці пропорції уже й так знали напам’ять. Воду ми напускали у відра із залізної бочки, яку нам притягав трактор. Тітка й загітувала маму дати мене на літо у буд-бригаду. Бо Славко з Володькою вже другий рік тут, вони ще тракторну бригаду будували, а я вже цього не застав.

Старшим був дядько Ладик, він сам себе призначив старшим, але Грабинці було те на руку Бо Грабинка паралельно із стіною ще будував собі хату й частина мулярів з піднощиками працювали в нього, а Ладик прикривав його тут. Правда, Володька, як найбільш язикатий із нас, починав під’юджувати і Ладика, інколи вже із самого ранку.

– Ну, то як? Діла ниньки не буде? – запитує він, тільки-но доходимо до стіни, а ми ж із ним із однієї вулиці і часто разом приходимо.

А дядько Ладик щоранку приходить першим і починає з того, що викладає камінці. Бере їх по одному з купи і, сопучи, припасовує на стіні, а то ще й чвиркає замашкою сокиркою, стесуючи зайві канти. «У мене око – як ватерпас», – любить примовляти. Через те чвиркання він Володьці й не відповідає.

– Усі в Грабинки біля хати, а ми тут якого? – підігрує йому Славко, що цієї миті також виходить із-за стіни.

– А у Грабинки вже ж хата є! – хлопці все розігрують як по нотах.

З’являється старий Джуджа, але він недочуває і майже не бере участі у наших розмовах, хіба йобкає, коли Володька йому в мулярського кошика кельму розчину хлюпне і той до кінця дня затвердне як камінь.

– То ж він зятеві ставить. Тому лисому, із Збаража, що з естрадою по весіллях їздить, – пояснює з-під стіни Славко.

А дядько Ладик, аж іскри скачуть, так сокиркою чвиркає. Йому й відповідати за Грабинку ніяково, бо ж, якщо подумати, то яке його діло? Але ж, з іншого боку, саме його бригадир попросив про всяк випадок прикрити й дивитися, аби тут коло стіни також щось робилося.

– То всьо, по домах! – командує Володька.

– Як то по домах? Як то? – вдає здивування дядько. – Ви що, а робота?.. Хлопчики, так не можна, – він знає, що принесе свої тілеса тітка Горпина і всій дискусії кінець, робота одразу закипить.

Але тітка цього дня все не приходить, і дядько Ладик нарешті згадує, що Грабинка і її до хати забрав.

Ми й самі звечора чули, як бригадир її кликав, а відтак і дядько згадує й розуміє, що сьогодні його чекає нелегкий день самому давати нам раду.

– Ану-бо будіть того лайдаку і помалу до праці! – киває на купу гравію дядько Ладик.

Ми аж тепер помічаємо, що за камінням на отаві спить Петро, хоча ми його між собою частіше називаємо на прізвище – Козир… Ми неохоче виконуємо дядькові вказівки, але будити все ж треба. Він тут ось так не вперше досипає, і ми його не вперше будимо. Для цього у нас є три способи: або по черзі поціляємо камінчиком, поки хтось не влучить, або хлюпаємо із мідної кварти, що висить на бочці. Але найпростіший спосіб складався із трьох слів.

Варто було лише голосно гукнути: «Гино, Вєрка йде!» – і Петро одразу починав піднімати голову й оглядатися.

Вєрка – то його жінка. І хоч вони не розписувалися, але з весни, відколи Петро пішов від Ганки Піщанської, то живе у неї. Але у Вєрки ще є син від першого чоловіка, теж якогось заїжджого – Только Пудель, якого так називали через сніжно-біле кучеряве волосся, і у них з Петром час від часу починалася війна.

Кажуть, першого ж вечора, коли Козир переступив Вєрчиного порога, Только пропоров кухонним ножем і встромив у грубку знамениту «Венеру» – картину, яку Петро носив із собою, єдиний його скарб, окрім дерматинової валізи, з якою ото позаминулого року прибився до нашого села: у широкій посрібленій рамці з філігранно вирізьбленими амурами ту «Венеру» Ганка Піщанська повісила над ліжком. Видно, й у Вєрки ці амури також опинилися б на видному місці. За картину Петро відомстив Толькові тим, що замкнув двері ванькира, де той спав, і зранку, щоб вийти з хати, Пудель мусив виймати подвійну раму у вікні, бо тоді ще й не розвеснилося, а Вєрка ж на фермі.

Усе ж Вєрка їх якось мирила. Бо Петро – пусте, що пияк – був і муляром, і теслею, і ковалем, і ким хочеш, а в селі це дуже цінується. За неповний рік Ганці він сам змурував і накрив літню кухоньку, тільки вікно й двері не вставив. Може, тому й кинув її, що надто вже припахала.

А часом Пудель шарпався з Петром і на людях, по неділях на алейці за школою, коли збиралися на покер. Там старші хлопці грали на гроші, ми також грали, але окремо. А з дядьків приходив лише Петро, бо у дорослих була своя компанія біля буфету і грали вони лише в дурня. А оскільки Петро махлював, то вони його гонили.

Петра хлопці приймали, хоч і знали, що махлює, та все одно, може, через те, що «зек» і що прізвище Козир. Якщо був Только, то спершу божився, що з Петром на одному гектарі не сяде, але все ж сідав, а потім вони знову шарпалися під березами. І часто закінчувалося тим, що дебелий Только гнав його стусанами з виспи униз аж до тиру, де постійно тліли купи сміття й пахло димом, або й ще далі понад берегом аж на людські пастівники…

Горілку Петро пив також по-особливому: або пив, не просихав, або не пив зовсім. Так у селі рідко хто умів, бо хоч пияків і вистачало, але, здається, ніхто з них і не думав кидати.

І ще ніхто, окрім хіба самого Грабинки, не вмів так переконливо прибріхувати. Та якщо Грабинка лише туману напускає, щось вигадує про передові рубежі, щоб упхати ще якусь дармову роботу, то Петро сплітає переважно свої походеньки по бабах, про зону, де сидів, а ще часом про Гітлера, якого малим у війну бачив у вікні поїзда.

Він хоче, щоб ми йому вірили, але про Гітлера ніхто з нас, звичайно, не вірить… Ми просто чекаємо, хоч і не зізнаємося в цьому ні один одному, ні самим собі, коли він почне і чи почне знову надувати щоки й пуркати варґами, показуючи, як Ганка Піщанська поперджує, коли він на неї вилазить. Це здається нам навіть дуже еротичною сценою.

Володька у такі моменти часом затуляє носа пальцями й качається по траві, а тітка Горпина покрикує на нас. Дядько Ладик також покрикує, називає «козирною бригадою», а старий Джуджа, як завжди, лише трясе головою й облизується.

…І все ж того ранку ми Петра будити не поспішаємо. Я поглядаю на Славка, а він дивиться кудись на ліс і, здається, у своїх думках десь дуже далеко. А Рудий як пішов за стіну, то лише із-за стіни гукає, дрочиться з дядьком Ладиком.

– Дядьку, дядьку, всі ж у Грабинки коло хати, а ми тут якого?

– Тш-ш! – шипить до нього дядько. – Хто то тобі таке сказав?

– А чого Грабинка вас не покликав? – ще голосніше кричить із-за стіни Володька.

– Вас, жуликів лядащих, тілько під місток мона взяти! – перестає викладати камінці дядько. – Ну, давайте, хлопці, до роствору!..

– Та я ж, дядьку, не про нас, я про вас питаю, – показує з-за стіни голову Володька.

– А ти чо’ туди поліз? – повертається до Славка дядько. – Якщо треба, я можу вас заставити! Якщо треба, я умію заставити!..

– Заставляти – гріх! – спокійно відповідає Славко, але все ж із бочки сповзає, видно, йому там було просто мулько.

– А лядащим бути не гріх? – запалюється дядько. – А ти там що, всрався? – гукає до Володьки, але той якраз виходить з-за стіни з патиком на плечі, наче з гвинтівкою на караул.

Брат зав’язує на животі сорочку, ми беремо білі від вапна ноші й повземо до оббитої толем причепи по цемент. Обминаючи острівці розквітлих бур’янів, поволі переходимо через широкий двір, дивимося на велику іржаву колодку на дверях причепи й так само, не поспішаючи, вертаємося назад.