Криiвка

Довелося шукати інше місце, і бажано, щоб десь ближче до Марійчиної хати. Таке місце я знайшов у інших кущах перед старим ще дерев’яним млином у кінці греблі. Той старий млин, якого ще баба Христя пам’ятає старим, і добре зберігся, і працює… Я ще колись раніше звернув увагу на ці кущі, і тепер мені ця схованка видалася надійною.

Цього разу я йшов уже з квітами, але у темряві зовсім не боявся, що мене з ними хтось побачить. А коли при вході у село трапилися дві зустрічні вантажівки, то просто заховав букет за спину… За поворотом на Вишнівець знову пройшов повз нову й стару хати, але перший раз мовчки. А коли вертався, запхав у хвіртку свій букетик, і так тихо, що навіть собака не загавкав. Він уже загавкав, коли я засвистів. Знову неголосно і знову старався із переливом. Але у темний садок, з якого чкурнув минулого разу, уже не йшов. Я став за деревом, здається, огрядною ялиною, що росла при стежці у садок…

Проте мене вже чекали.

– Гей ти, виходь! – чую я спокійний і, як мені здається, зовсім не агресивний окрик від силуету, що раптом з’являється з темряви.

Цей темний силует видався трохи іншим, ніж той, у садку, від якого я тікав, а через мить фари машини, що виринула з-за повороту з боку Вишнівця, освітили високого хлопця із дещо незвичною поставою. Він, як мені здалося, якось занадто горбився, вбираючи голову в плечі. Я відчуваю, як лоб одразу стає мокрим і спина також, аж сорочка прилипає, добре, що у темряві цього не видно.

– Виходь, не бійся! – повторює він свій окрик. – Бити не буду! – І сам поволі рушає у мій бік.

– Я й не боюся…

Мені не залишається нічого, як вийти.

– Чого сховався, я тебе бачив, ще як ти тільки прийшов. – Він підходить ще ближче, і я вже можу краще його роздивитися.

Він дещо вищий, ширший у плечах, ось тільки занадто сутулиться. Волосся темне, підстрижене «пальмочкою». На ньому коротка шкірянка, розкльошені штани і, напевне, модні туфлі.

Я зрозумів, що у мене проти нього жодних шансів, та й випробуваний шлях втечі – через город – він мені також перекрив, але будь що буде!.. Якщо доведеться робити ноги, то центральною вулицею, у всіх на очах. Та чи й далеко я втечу, чи не перехоплять мене там, чи, може, вже чекають?..

– Я й не ховаюсь, – відповідаю після деякого вагання.

– А ти звідки?

Тут я ще надовше задумуюся, витираю піт з чола, але все ж видушую із себе:

– З Борівки.

– Так і думав, – каже він. – А тебе як звати?

– Алік, – уже відповідаю, не задумуючись, один із варіантів свого імені, що видається мені найбільш відповідним моменту.

– Алік? – перепитує із деяким здивуванням. – А мене Сергій. Будемо знайомі…

– Иги, – буркаю у відповідь.

– Ти що, ікаєш? – запитує він.

– Ні, просто…

А може, у мене ще є шанси, думаю собі. Звичайно, не битися, але вийти якось із найменшими втратами, майже повторюю подумки Славкові слова. Відчуваю, що мушу пригадати ще щось із його слів, і нарешті згадую про бойовий дух. Від цієї думки набираю повні груди повітря, але одразу ж і випускаю його.

– Чого так тяжко? Не хвилюйся так, – я відчуваю у тоні Сергія іронічну нотку.

– Я й не хвилююсь.

– Ти вже був тут, правда? – все тим же дещо іронічним тоном продовжує він.

– Иги, був, – відповідаю, хоч і не без вагання.

– А ровер де? – продовжує він свій допит, але ровер – це буде останнє, що я йому скажу.

Про ровер я мовчатиму хоч би там що.

– Який ровер? – вдаю здивування.

– А чим ти приїхав? Чи пішки прийшов?..

– Пішки прийшов, – повторюю за ним, може, дещо швидше, ніж треба, і ще й шморгаю носом, мабуть, для більшої переконливості.

Він робить паузу, і я вирішую, що маневр удався.

– Слухай, ми зустрічаємося з Марічкою вже другий рік. Вона моя дівчина, розумієш? – Його голос усе такий же спокійний, але я знаю, що розслаблятися не варто, і нишком все-таки спостерігаю, чи бува не з’явиться із тіні ще хтось, бо тоді вже часу на роздуми не буде.

– Чого мовчиш?

– Я не мовчу.

– Не трогай її, не нада, – для чогось вставляє він російські словечки і вже відходячи. – Щоб потім не вийшло погано… – і розвертається назад, до Марійчиної хвіртки, а я залишаюсь.

Я вже пізніше додумався, що це, може, сама Марічка й попросила його поговорити зі мною саме у такому тоні. Протягом усієї розмови ми наче повагом прогулювалися вздовж дороги, що веде на Вишнівець, тільки не до Марійчиної хати, а від неї. Сергій, усе так само ввібравши голову у плечі, наскільки я зрозумів – це у нього просто постава така, наче відводив мене від неї, і я йшов. Як не прикро було визнавати свою поразку, але моя «друга розвідка», вочевидь, була й останньою.

Зачувши свистіння: довгий, два коротких, довгий, – я зрозумів, що це його. Перша думка була залишитися й подивитись, чи вийде Марійка, але передумую. А що, коли вона вийде і вони мене побачать, то ще подумають, що слідкую. І я вертаюся до свого ровера… Правда, вже коли завертаю за ріг, то раптом знову кортить вернутися, поговорити з цим Сергієм, чи серйозно у нього з Марійкою? Та все ж не вертаюся.

Мене ніхто не доганяє, і, як я встигаю пересвідчитися, шугнувши напроти магазину в тінь і простоявши п’ять хвилин за старим каштаном, «хвоста» також нема. На душі доволі паскудно. Особливо якщо врахувати, що напередодні я послав Марічці уже третього листа, і знову віршованого. Правда, цього разу я підписався вже дещо інакше, додавши до свого псевдо ще ініціал «А». Вийшло: «А. Орлик». Хіба можна було придумати щось дурніше? І того вечора, повертаючись із Боруків, я чомусь найбільше картав себе саме за це: і за вірша, і за видане «бойове» псевдо.

Вже коли поминув рибгосп, на спуску до «золотого» містка ледь не стикаюся з нічним птахом. Я не встиг роздивитися, але схоже на сову. Дурна сова з’являється нізвідки, з темряви, черкає крилом моє плече й летить геть… А потім у мене злітає ланцюг, і ровер залишається без гальм. Я мчу у повній темряві вибоїстою сошею без гальм, видаючи із себе гортанний ведмежий рик, і думаю, що це вже кінець, без перелому не обійтися. На щастя, спуск швидко закінчується.

– Салют, камарат, салют, камарат… – уже шепочу сам до себе через хвилину, стираю рясний піт з чола і прокручую педаль рукою, коли, зупинившись на підйомі, напомацки начіпляю на велику шестерню обвислого ланцюга.

Піднімаю очі до неба, знаходжу Велику Ведмедицю, що показує хвостом на Глинки, а неподалік неї, вже ближче до Матівеччини, і Кассіопею у вигляді літери «W», яка, якщо її перевернути, ще донедавна означала «М» – «Марічка», а тепер уже знову либонь просто дабл-ю, і їду далі.

Ще встигаю на кіно у нашому клубі. Правда, перша серія двосерійної «Клеопатри» вже закінчувалася. Я тихо пройшов, знайшов місце у задньому ряду, сидів, дивився кіно, а з голови не виходили думки про Марічку. «І як це можна загравати одразу до двох?» – думав я про неї.

Шкода, що не дочекався, чи вийшла на свист. Утім, може, й добре, що не побачив, як вийшла, може, вони навіть цілувалися б, а тоді обоє насміхалися… Але, здається, я все-таки чув, як траснула її хвіртка, а може, це щось інше траснуло?..

Того дня запис у щоденнику був дуже коротким: «Молоді, ще клейкі листочки збирають на собі краплинки води, що то тут, то там прозорими краплями скапують з гілок… А яке смачне, духмяне повітря після грози! Температура повітря у середині дня +14, вітер північно-західний поривчастий, а під час грози аж надто».

Увечері запис був ще коротшим: «Я – дурне теля, молокосос, а зрештою – і це всього лиш слова…».

З’їсти жабу

І все ж Славко довго не знав про мою боруковецьку поразку, аж до літа. Можливо, це навіть я сам йому і вибовкав уві сні. А може, й не уві сні? Того вечора, коли Славко ночував у нас і мама постелила нам на старій перині на підлозі у ванькирі. Це після того, як один із братів Кравчуків розбив мені голову на Ставках. Я просто начеб жартома хотів вибити у нього з руки камінь, а перед тим він тим каменем замахувався і на Грицика, і ще на когось, але дісталося мені.