Зорянi крила

Цього вечора Король ясно зрозумів сильне і захоплююче почуття людини, на плечі якої покладено відповідальність за спокій людей цього міста, за долю цілої країни. Останніми днями подумати про щось подібне просто не було часу. Зараз ці думки формулювалися чітко і ясно.

Десь на вокзалі стоїть ешелон Сергія Короля. Брезентом закриті до часу довгі скорострільні гармати. Біля танків ходять танкісти, прислухаючись до кожного слова, до кожного наказу. І все це для того, щоб спокійно могло дихати місто, щоб діти бігали вулицями, збираючи каштани. За цей спокій відповідає і він, старший лейтенант Король.

І Король з Орленком пройшли на свій завод попрощатися.

Завод і всі його відділи працювали тепер напружено, як ніколи.

Марина Токова поруч з Юрієм Крайнєвим пройшла повз них. Вони привіталися, але спинитися і розмовляти ні в кого часу не було. Виявлялося, обидва командири тут ніби заважають — тільки вони нічого не роблять.

Король подумав, що всі ці люди вже знайшли своє місце і йому слід бути теж на своєму місці. Став говорити про це Орленкові, і виявилося, що думають вони про одне. Тоді вже, не вагаючись, швидко попрощалися юнаки з усіма знайомими і повернулися до свого ешелону.

Так відчувся в Києві перший подих війни. Ще бували місяці миру, коли ясно світилися ліхтарі на вулицях, коли легковажні могли навіть забути про те, що в світі іде війна Але гармати, не перестаючи, гриміли в Європі, і хвилини передишки не могли обманути нікого. Темна дипломатична гра плелася у світі, і нарешті настав день, коли ворог напав на СРСР, коли справжня війна стала реальністю, настало двадцять друге червня 1941 року.

Частина третя

ЗОРЯНІ КРИЛА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Багато чого передумав Юрій Крайнєв у перші години після початку війни. В Києві ходили тільки чутки, невиразні і тривожні, але Крайнєв уже знав усе. Валенс розбудив його дуже рано, розказав про початок воєнних дій і зник, його негайно викликали в Раднарком — видно, інституту стратосфери війна ставила особливі завдання.

Крайнєв довго сидів нерухомо у своєму кріслі після того, як зник за дверима Валенс. Він дивився крізь вікно на червневе небо; воно було спокійним, глибоким, мирним. Але в цьому небі кожну мить могли з'явитися бомбардувальники німців, і Крайнєв уявив це собі так яскраво, що навіть очі мимоволі міцно закрилися.

В ці хвилини особливу відповідальність на собі відчув Юрій Крайнєв. Не можна сказати, щоб раніше він не готувався до війни. Швидше навпаки — все життя його було присвячене саме цій підготовці. Літаки його призначалися саме для війни, а вся робота його присвячувалася тільки їм.

Але коли війна стала вже не майбутнім, а реальністю, то виявилося, що зроблено зовсім не так багато, як хотілося б. Робота над крейсером була безперечним успіхом. Сьогодні його крейсери вже, мабуть, пішли в бій, але зараз треба думати про досконаліші машини. Конструктори в Радянському Союзі створили дуже добрі типи швидкісних винищувачів, здатних перемагати найкращі німецькі зразки, але спокою ця думка не приносила. Може, навіть варто на якийсь час припинити проектування і всякі дослідні роботи, а самому сісти на літак і змагатися з ворогом? Проте цю думку Крайнєв відкинув дуже швидко — сила його не в цьому. Він мусить винайти машини абсолютно надійні для льотчика, грізні в бою, могутньо озброєні. В цьому його сила, його покликання. Значить, тепер працювати, працювати без сну і відпочинку, працювати з повним напруженням усіх сил, аж поки не злетять в небо нові літаки Юрія Крайнєва.

Задзвонив телефон. Крайнєв схопив трубку. Говорив Валенс. Треба було негайно іти в інститут. Крайнєв зітхнув з полегшенням. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки.

Крайнєв заспішив. Хотілося швидше поговорити з Валенсом, все узнати, зрозуміти, як тепер треба жити, працювати, точно знайти своє місце в цій великій війні.

Було вже біля дванадцятої, коли Крайнєв зайшов у кабінет директора інституту. Він мимохіть сковзнув поглядом по обличчю Валенса, намагаючись знайти сліди хвилювань, але нічого не помітив — може, тільки уважнішим став погляд директора.

— Сідай, — запросив Валенс, настроюючи приймача. — Зараз будемо слухати урядове повідомлення.

Крайнєву від хвилювання захопило подих. Тепер усі думки його полонило чекання.

За півгодини війна стала перед очима у всьому її велетенському обсязі і значенні. Крайнєв уже міг вільно думати і розраховувати. Це війна не на один місяць, і йому самому і всім друзям його доведеться тут чимало попрацювати.

Юрій навіть став планувати перехід на проектування швидкісного винищувача із звичайним мотором — ця машина мусила б далеко перевершити всі найновіші зразки німців. Звичайно, на якийсь час від дослідної роботи над літаками з реактивними двигунами доведеться відмовитися. Це трохи прикро, але зараз, мабуть, не час мріяти, не час працювати над машинами, за які ніхто не може поручитися напевне.

Валенс перебив хід його думок.

— От що, — сказав він поволі і не поспішаючи, явно даючи собі час краще зібратися з думками, — будемо ми з вами, Юрію Борисовичу, з Києва вибиратися.

Юрій глянув так, ніби директор несподівано збожеволів. Навіть припущення про залишення Києва не могло з'явитися в думках.

— Як вибиратися? — видихнув Крайнєв. — Для чого вибиратися?

— Для того щоб можна було працювати над літаками з реактивними двигунами, — зовсім спокійно сказав Валенс.

— Ти думаєш, що зараз час займатися літаками, які невідомо коли дадуть справжній ефект, і невідомо яким він буде, цей, ефект? І це в той час, коли йтиме війна, коли фронтові потрібні будуть абсолютно перевірені, надійні машини? Ні, Валенс, на час війни від мрій доведеться відмовитися.

— Ти так думаєш? — Голос Валенса не виказав ні найменшого хвилювання. — А от є на світі дуже багато людей, і я теж належу до їх числа, які думають інакше. Невже ти гадаєш, що можна залишити нашу основну роботу тільки тому, що літак з бензиновим двигуном надійний, а реактивний літак ще не зовсім? Невже мені треба зараз читати тобі лекцію про те, що навіть під час війни не можна жодної хвилини втрачати перспективи розвитку? Всюди працюють над реакційними літаками, І ми не маємо права відставати.

Юрій слухав свого Друга, вже цілком розуміючи його правоту, але зразу погодитися не міг. Валенс відчув це і продовжував:

— У нашій країні ніщо, навіть війна, не зможе спинити технічного прогресу. Домни, які будуватимуться під час війни, будуть кращими і продуктивнішими за довоєнні. Поля під час війни можуть і мусять давати більше, ніж довоєнний урожай. Літаки можуть і будуть кращими від довоєнних, бо конструктори урахують весь великий досвід боїв. А ми з тобою працюватимемо в глибокому тилу над реактивними літаками, хоч війни вони можуть і не побачити. Це вже не так важливо. Може, якраз наприкінці війни вони будуть важити значно більше, ніж на початку.

— Невже ти думаєш, що війна так затягнеться?

— Все може бути. Я певен, це не на місяці, а на роки робота. І хоч це і довго тягтиметься, часу у нас з тобою дуже мало. Треба негайно розробляти план евакуації інституту.

— Але для чого?

— Не можна працювати, відчуваючи загрозу бомбардування. Крім того, нас тут напевне бомбитимуть спеціально. Я не припускаю, щоб вороги не знали, де міститься інститут стратосфери.

— Ми будемо евакуюватися тільки через небезпеку?

Питання було поставлено різко, і на нього треба було відповідати. Валенс і відповів так, як міг відповісти в перший день війни, коли ще далеко не все було ясно.