Лагiдний янгол смертi

— Звісно.. Що відбувається?

— Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я зранку під'їду! До побачення.

І знову короткі гудки.

Я поклав слухавку на стіл. Подумав, що цієї ночі телефонних розмов із мене вже досить.

Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось почав грюкати у двері. Наполегливо і голосно.

Я лежав нерухомо на спині, весь напружений. Лежав і чекав на тишу. Вона настала хвилин за двадцять. Але до ранку я так і не заснув.

По восьмій я почувався вкрай розбитим після безсонної ночі й нервових потрясінь, тож запарив чай і увімкнув телевізор. Усі свої дії я здійснював дуже обережно й тихо, дослухаючись воднораз до кожного звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, всередину складу дитячого харчування просочувалося небагато звуків. Було чутно машини, що проїжджали повз. Потім одна з них під'їхала і затихла десь поруч — здається, за стіною був іще один склад, а ось що розташувалося на верхніх поверхах цієї будівлі — я не знав.

Я пив чай і чекав, коли прийде дев'ята година — час, коли звичайно приходив Грищенко. Невдовзі дев'ята прийшла. По телевізору показували рекламу зубної пасти, і я його вимкнув, наче це могло пришвидшити плин часу.

Але Грищенка не було. Я подивився на різні папірці, притиснуті пластом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу — візитки, якась накладна. Тут-таки був аркуш із телефонами нічних охоронців, включно зі мною, під ним — номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на тому кінці дроту ніхто не брав слухавки.

О десятій я почувався дуже незатишно. Пройшовся кілька разів складом, окидаючи поглядом ці картонні ящики. Задумався про нічну суєту, через яку зараз боліла голова. У чому полягає причина, щоб сюди ломитися? Невже комусь потрібне прострочене дитяче харчування?

Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Трохи повагавшись, роздер клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, й зазирнув досередини. У ящику лежали жерстяні банки з синіми наклейками, на яких безтурботно й навіть дещо дурнувато посміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них до рук, струсив. Почув важкий рух уверх-вниз якоїсь схожої на борошно маси — бляшанка була неповною, але в цьому нічого особливого не вбачалося.

З бляшанкою в руках я повернувся до столу і знов увімкнув у розетку електрочайник. Ще раз пробіг очима наклейку, аби переконатися, що в бляшанці — дитяча молочна суміш. Закортіло випити кави з молоком. Розчинна кава в мене була, а тепер з'явилося і сухе молоко, тож виконати бажання виявилося цілком реально.

Я відкупорив банку, насипав звідти у чашку порошку біло-жовтого кольору, тоді додав ложку «Нескафе» і залив усе окропом.

Зробив кілька ковтків, й на душі відразу стало легше — і втома кудись зникла, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і миттю виникла дещо злочинна думка — захопити додому кілька баночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона й прострочена, але для кави вона годилася цілком і повністю.

Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених рядком, не думаючи більше ні про нічний випадок, ні про Грищенка, який досі не з'явився. Мене охопило відчуття польоту, і вже за кілька хвилин я мчав у незнайомому, сповненому різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому й безмежному. Повз мене пролітали метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, а позад них лишалися затухати вигнуті вогненні хвости. Тіло легко підкорялося думкам — варто було тільки подумати, що треба повернути праворуч, щоб уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як воно вже повертало туди, куди було потрібно. Вперше я настільки виразно відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжливим, тіло було легким і покірним. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м'язів. Я летів і навіть не озирався на землю, що лишилася внизу. Вона, здавалося, вже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.

8

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився у початковому становищі — так само горілиць лежав на стільцях, зіставлених поруч, — першим моїм бажанням було заволати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло нило від болю, якогось заціпеніння, що передавалося від кісток та суглобів просто в думки, в емоції. Мені було важко піднести руку до очей, щоб подивитися на годинник — на ньому було пів на другу. І перше ж питання, що виникло в голові, було — котре це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було підвестися, відчинити двері й визирнути надвір: якщо ясно — значить, день. Зовсім просте рішення, однак виконати його виявилося дуже складно. Сісти на один зі стільців мені вдалося, але це викликало такий приплив болю в поперекові, що я одразу ж повернувся у початкову позицію. За п’ять хвилин спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, долаючи біль, у сидячому стані. Почав повільно рухати руками, робити якісь мікровправи, напружувати м’язи і розминати суглоби. На ноги звівся години за півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки — до канцелярського столу. Зрештою всівся за стіл, тупо дивлячись на телефон, слухавка якого була знята і лежала поруч з електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалася і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою ковзнув на банку «дитячої суміші».

«Еге, — подумав я. — Це радше засіб для польотів, аніж молочна суміш...»

Я посидів трошки, а тоді підійшов до залізних дверей і прислухався — за ними панувала тиша. «Отже, — подумав я, — це ніч... Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже в Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому не вдалося би сюди зайти, бо ж двері були зачинені зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, дзвонив по телефону...»

Хвилювання закралося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Правда, в мене була можливість зникнути з цього склепу. Треба тільки трошки талану, щоб вдалося залишити це місце непомітно і забути про все, як про політ до космосу, що не відбувся. Втім, політ-таки мав місце. Я пам’ятав його до найменших подробиць, а якби був маляром, то зміг би й намалювати деякі метеорити і комети, які зустрілися мені у відкритому просторі.

На стінці над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі й подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки із Освенцима. Може, це й було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого загостреного, як у мерця, носа.

Коли вмився холодною водою, повернувся до столу. Не без гидливості з’їв принесений із собою бутерброд із молочною ковбасою. Хліб уже закам’янів, а ковбаса була настільки далека від свіжості, як я був у цю мить далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на банку розчинної кави, а потім — автоматично — на «дитячу суміш».

«Ні, — подумав я. — З кавою зачекаємо, бо ще один такий політ — і я помру від фізичного виснаження».

Я запарив собі чаю. Подивився на годинник — за п’ять четверта. Тиша. Навіть пацюки нічим не видають своєї присутності.

Коли допив чай, поклав до своєї сумки три банки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Певно, хотілося ще колись «злітати в космос». Тоді підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, сторожко відсунув важкі залізні засуви. Потому витримав паузу, злегка відхилив двері — й у щілину увірвалося свіже нічне повітря — приємно-прохолодне, як джин-тонік із льодом.

— Ну, пішов! — підбадьорив я себе і, розчинивши двері якомога ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері, дістав ключ, прокрутив його в замковій шпарі. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я заховав ключ у кишеню штанів і, пригнувшись, навшпиньки пішов попід стіною будинку. Коли я вже практично дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово увімкнених автомобільних фар. Я смикнувся щосили вперед, кинув себе за ріг і побіг, вже не озираючись навкруги, де однаково стояла темінь. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що якоїсь миті звук його почав мене наздоганяти, але коли я нарешті зупинився захеканий, навколо було тихо.