Лагiдний янгол смертi

15

Солонуватий морський дух перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, наче розпечене набіло. Але спека не відчувалася — можливо, завдяки вітерцю, що дув із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись навсібіч і намагаючись зорієнтуватись у невідомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що потрапляли на очі, більше скидалися на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях випнув нескромний живіт як доказ нормального минулого; товстун ішов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на надмірну кількість російських прапорів, що були розвішані на будівлях. Приємний звук прапора, що його тріпає вітерець, постійно супроводжував мене, додаючи незбагненної самовдоволеної гордості, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужак, іноземець, випадковий подорожній із дивною метою.

«О, так! — раптом підказала думка. — Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня нібито малувато для патріотичного прикрашання міста?»

Міркуючи так, я простував якоюсь вулицею. Потім, із самої цікавості, прочитав, що йду я вулицею Тольятті. Десь над головою гучно розчинилося вікно — я механічно підвів голову і побачив, як немолода жінка махнула по вулиці сонним поглядом, наче мітлою. Махнула і знову сховалася, лишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду з'явився транспарантик, що висів над порожньою вулицею.

«Ну ось, — зрозумів я, — на свято потрапив. Може, й мені з їхнього свята щось перепаде?»

Але місто ще відпочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять десяту.

Хвилин за п'ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері хлібної крамниці. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігло занепокоєння, і майже одразу я зрозумів його причину — із надр крамниці громовий жіночий голос повідомив, що булок більше нема. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалася, і люди-атоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини за три, озирнувшись, я вже не бачив ні залишків черги, ні відчинених дверей крамниці — позаду лежала пустельно мертва вулиця.

— Ну, гаразд, — сказав я собі голодному, — на свята зазвичай розгортають вуличну торгівлю, тож я щось з'їм, перш ніж відшукаю паром чи корабель.

Півгодини потому якимись незбагненними шляхами я знову повернувся до вокзалу, хоча нібито ніде не звертав — певно, місто було кругле, наче земна кулька. Тепер біля вокзалу відчувалося пожвавлення — може, ще якісь потяги підійшли, а може, просто люди вже почали прокидатися. Від вокзалу цього разу я пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже за якийсь десяток кроків побачив астраханця, котрий прямував мені назустріч із небаченим бутербродом у руках. То була уздовж розрізана булка, жирно намащена чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань — місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичне вихваляння. Та коли хвилин за десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами — серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За перемогу над Німеччиною» на грудях, — добряче замислився. Тепер це скидалося не на звичайне вихваляння, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, цей висновок не потамував мого голоду, навіть якась заздрість до знедолених виникла — бачте, згадали про них й ікрою нагодували на День міста!

Моє напівбезцільне блукання тривало, і я помітив, що практично всі перехожі, які траплялися мені на шляху, мали в руках схожі велетенські бутерброди, щедро намащені ікрою. Не всі серед людей із бутербродами виглядом скидалися на знедолених. Були поміж них і доволі респектабельні громадяни.

Незабаром усе прояснилося. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. Кожен громадянин, який стояв у черзі, тримав пласкі бутербродні заготовки — поздовж розрізані батони. Я зупинився і поспостерігав, щоб зрозуміти механізм святкування Дня міста. Громадяни просовували у віконечка кіосків свої довгі булки, а назад отримували їх уже з шаром ікри. І при цьому жодних документів у цих громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що якби зараз пощастило знайти булку — то я отримав би такий самий дармовий обід астраханського аристократа. Залишалося знайти батон. Спортивним кроком я обійшов довколишні вулиці й зрозумів, що з булками запізнився, — усі хлібні були зачинені, а біля дверей однієї з крамниць перша стрічна бабуся пояснила мені, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зовсім зневірений, я підійшов до кіоску, черга біля якого розсмокталася на моїх очах.

— А у вас булки не знайдеться? — запитав.

— Ти що! — посміхнувся молодий хлопчина-продавець.

— А чорного хліба? Їсти дуже хочеться, — зізнався я у намаганні розчулити. — Я щойно з поїзда...

Хлопчина зітхнув, не стираючи з обличчя усмішки.

— Давай-но руку, — сказав він.

Я не цілком зрозумів, що й до чого, але простягнув йому у віконечко руку — очікував, що він покладе на неї якийсь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а тоді я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.

— Хоч так поїси! — сказав він мені.

Я витягнув руку з віконечка — моя долоня була намащена сантиметровим шаром чорної ікри.

Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов від кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.

— Підходь іще! — крикнув мені в спину хлопчина.

Я простував вулицею і тримав поперед себе намащену ікрою долоню. Час від час підносив її до рота і злизував язиком приємні солонуваті ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, наче це свято перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками — мені теж було непогано.

У випадкового стрічного я поцікавився, як пройти у порт. Він зробив рукою жест сіяча, і я збагнув, що порт тут величезний, тому пішов у тому напрямку, куди вказував його жест, на ходу злизуючи свій односторонній бутерброд.

Увечері, коли я вже злизав із долоні всю ікру й обійшов кілька справді великих портових пристаней у безплідних пошуках бодай одного пасажирського теплохода, довелося знеможено присісти в парку біля пам'ятника Кірову. Було ще ясно. Я усвідомлював, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням — і обов'язково знайдеться вихід. Але так не хотілося ні з ким спілкуватися — у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Якби це був звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й сам би все знайшов. Але всі кіоски, крім тих, де громадян намащували ікрою, були зачинені. І я сидів на зеленій парковій лавочці, важкій, із чавунними литими бильцями. Сидів у цілковитій самотині, не помічаючи довкола навіть громадян, які прогулювалися.

Після півгодинного відпочинку я вийшов із парку-скверу та знову опинився на міській вулиці. Роззирнувся і помітив відчинену забігайлівку. Над входом висіла широка дерев'яна дошка, яку багато разів перефарбовували. Підійшов ближче і збагнув, що перемальовували її, бо часто змінювали назву. Зараз забігайлівка називалася «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоне і жовте. Без жодних абажурів вони стирчали із пригвинчених до низенької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки — «Фронтова», «Пугачов», «Сльозинка», «Каспійська хвиля»... Вибір назв тут стовідсотково був, але горілки мені не хотілося.

— Чого? — прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

— Вино є?

— Портвейн по тищі за склянку.

Я взяв склянку рожевого портвейну, попрощавшись із пом'ятою російською тисячею. Присів за хиткий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Відсьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз утомленим тілом.