Лагiдний янгол смертi

Далі були описи маршрутів, якими ходив Україною Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка.

Й одразу ж я відмітив схожість роздумів стосовно доносу ротміста Палєєва, який я вже прочитав.

«Місце (біля криниці), яке обрав Т. Г. Шевченко для закопування невідомого предмета, говорить про його виразне бажання або самому повернутися туди, щоб дістати заховане, або щоб хтось міг за його описом це місце легко знайти. Місце те, найімовірніше, досі існує, бо від моря воно відлягає як мінімум на два кілометри. Що ж до самого предмета, який був захований у піску, то це, напевно, рукопис або нотатник — і те, і те добре й довго зберігаються в піску в умовах спекотного клімату. Можливо, в цьому нотатнику він висловив ті свої думки і почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Тож навряд чи вони були висловлені у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».

Коли я прочитав цю сторінку, то згадав недавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставлявся рукопис теорії відносності Айнштайна — за неї просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.

«Цікаво, — подумав я, — а скільки запропонували б за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні десь у Канаді? Там живуть найбагатші та найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі сльозами розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай канадських, але доларів».

Я посміхнувся грі власної уяви, що намалювала сентиментальну сценку з життя канадської діаспори, і раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь здійснювалося роздвоєння поняття «скарб». І хоча всі у підлітковому віці читали романи Стивенсона, але водночас читали і твори радянських класиків, у яких хлопчиська-скарбошукачі раптом знаходили у закопаній в землі бляшанці замість золота й діамантів чийсь партбілет і орден часів Вітчизняної війни. І миттю ставали по-піонерському струнко і віддавали салют загиблим за ідею. Ось, певно, звідки ростуть ноги роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки потяг до пошуків нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовних багатств. А що, коли там, у пісках, лежить до цього часу просто золотий червінець, або й два? А що, коли ховав він їх там, щоб не забрав якийсь п'яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і повної втрати морального обличчя? Що, коли так? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться звичайнісінькою грою в піжмурки з тією реальністю, в якій він жив. Такої ж грою, як і гра з книжками-матрьошками, яку вигадав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, — подумав я. — Усе це цікаво, але, як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: „Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!“ Тож потихеньку дочитаю я цей рукопис і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба й на молочну ковбасу заробляти...»

Я заховав рукопис назад до течки і ще раз торкнувся носом своєї руки, яка пахнула корицею, а тоді пішов одягатися. Кожна третя ніч була в певному сенсі бойовою — я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».

7

Прийнявши зміну в охоронця Івана, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного чатового: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумова палиця, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не викликали бажання до останньої краплі крові захищати ввірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили без перебою, та й місце здавалося досить безпечним — дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у когось із новітніх експропріаторів.

Повз ящики і стіл ліниво пробіг товстий пацюк. Я провів його насмішкуватим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що розташувався за три кроки — починався ритуал «входження» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай зіставлялися під стінкою один до одного чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до стукоту в двері, після якого у відчинені двері заходив голова правління «Корсару» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, що давно вже втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п'ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера — товстуватий, лисуватий, із круглим обличчям. Усміхатися, здається, він не вмів, але навіть вираз його обличчя — вічно заклопотаний — міг викликати посмішку у будь-кого.

Він звично оббігав поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, а потім кивав мені. Це означало, що я — вільний. І я ішов на три дні та дві ночі до наступного чергування.

Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку посеред якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв слухавку, але почув у ній лише чиєсь хрипке дихання. На жарт це не було схоже, і тому я терпляче допитувався: «Алло!»

— Зачини двері! — пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. — Підіпри їх чимось...

— Та вони ж зачинені! — сказав я, озираючись на важкі металеві двері, замкнені на два засуви.

Грищенко поклав слухавку на важіль, навіть не попрощавшись. Я зробив так само і далі дивився в маленький чорно-білий екран, на якому щойно злі бандити розстріляли з автомата одного доброго і на його білій сорочці проступили плями чорної крові.

Коли фільм закінчився, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, тому в будь-якому разі двері були єдиною ланкою, через яку могли сюди вломитися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менше тонни товстого заліза. Щоб ззовні її проламати, довелося би підігнати танк. По стелі вилася жерстяна кишка вентиляційної системи, що ховалася в стіну. Кишка була товстою, й подеколи по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід до інших приміщень. Одного пацюка вистачало, щоб глухий гуркіт примушував вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в декілька рядів один на одного, підпирали цю кишку знизу, тож пацюкам нескладно було, видершись по картону, пролазити в отвори вентиляційної системи.

Але цієї миті на складі було тихо, і єдиний побачений мною сьогодні пацюк пробіг по підлозі ледве не навшпиньки — нечутно та ліниво.

Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Втупився в екран і вирішив, що на сьогодні з мене досить і півтора фільму перед сном.

Знову задзеленчав телефон.

— Алло? — прозвучав жіночий голос. — Віктора Івановича можна?

— Ви помилилися, — спокійно відповів я, не відвівши погляду від бійки на екрані.

— Ну, а кого можна? — весело запитала жінка.

— Це що, жарт?

— Ти, слухай! — різко та несподівано пролунав із слухавки чоловічий голос. — Мені пофіг, як там тебе звати... Хочеш жити — відчиняй свої двері й вшивайся звідси короткими перебіжками. Допетрав?

Інстинктивно я кинув слухавку на телефон і відразу вимкнув телевізор. Тиша, що раптом запанувала, допомогла мені впорядкувати думки. Я збагнув, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але доки я був усередині — боятися мені не було чого.

Проте я налякався. Якось навіть мені самому здалося дивним, що от минулої ночі мене вдарили на цвинтарі лопатою по голові, та й узагалі — чим я займався? Розривав могилу, хоча й чужими руками. І не боявся. А тут — зовсім інша реальність. І ось — я сиджу, як у фортеці, але боюся.

Я стенув плечима. Знову прислухався — було тихо.

За п'ять хвилин знову задзеленчав телефон. Я підняв слухавку і без розмови поклав її на місце.

Телефон знову задзеленчав.

Цього разу я підніс слухавку до вуха.

— Колю!.. Ти? — прохрипів Грищенко.