Пiдняти вiтрила!

Ісмаїл знизав плечима, не відповідаючи, хоча в нього все було на язиці і йому дуже кортіло потеревенити, як він умів, по-французьки…

Під обід прийшли і решта всі, окрім плотогона, якому випало стояти на вахті. Люди зупинились перед дверима, милуючись новенькою вивіскою, на якій рука майстра намалювала «Сперанцу» з усіма піднятими вітрилами. Внизу було написано голубими, як море, літерами, на лазуровому, мов літне небо, тлі:

Аднана зустріла їх схвильовано, як і годиться господині, котра вперше приймає гостей. Але ступивши на поріг, вона злякано скрикнула й притиснула руки до серця: у Герасіма перев'язана голова, а ліва рука лежала на чорній підв'язці. Решта всі силкувалися посміхатися, але було видно, що ніхто не в настрої.

— Що сталося? — злякано спитала дівчина.

Антон підійшов і погладив її по обличчю.

— Я потім тобі розповім. Найголовніше, що ми всі разом.

Фотограф-сусіда поставив апарат край тротуару, і екіпаж, з Аднаною посередині, сфотографувався під новенькою вивіскою.

Але ось фотограф закінчив роботу, і кок, повернувши голову, побачив вивіску пекарні, на якій велично пливла «Сперанца». Обличчя його спершу почервоніло, потім стало жовте, далі сизе, потім набуло першого кольору та й залишилось таким, червоним як рак.

— Хто це зробити? — спитав він розлючено в Аднани.

Дівчина здивовано скинула бровами.

— Не сердься, Ісмаїле! — втрутився капітан. — Це моя вина. Я забув сказати Аднані, що ти художник…

Кок зайшов, щось бурмочучи, у їдальню, а за ним решта, і посідали за довгий, через дві кімнати, стіл. Ясна річ, пекарня не була розрахована на гостей, але, потиснувшись, вони розмістилися всі, і не тільки екіпаж, а й кілька сусідів та друзів старого. Була й пані Флоріон, — вона прислала овочі для цього столу, був і її синок, який за останні — два дні подружився з Аднаною.

— У нас велике нещастя, Аднано… — почав капітан, нахилившись до її вуха.

Дівчина глянула на Герасіма, який намагався вламати хліба підв'язаною рукою.

— Позавчора ввечері, — продовжував пошепки Антон, — коли він повертався з міста, на нього напали і він ледве врятувався. У портах це звичне діло. Але, здається, тут рахунки давні — помста одного моряка, якого він колись загнав у кут.

— І він не міг утекти? Закричати? Де це трапилось?

— У кінці пристані. Тікати він не звик, а кричати — означало б боягузтво, отож йому тільки й залишалося прийняти бій, хоч і не рівний, бо їх було двоє, а він сам. Одного він підняв і кинув у воду. Другий ударив ножем ззаду, спершу в плече, потім у голову. Через дві родини, коли вже запала ніч, я пішов з Ієремією шукати його. Він лежав непритомний біля залізниці.

— І його ніхто не бачив? Адже там ходить багато людей…

— Хто б там сушив собі голову ним, коли на пристані багато п'яних матросів сплять цілу ніч! Небезпеки для життя нема зараз ніякої. Нещастя в іншому: ми втратили велику частину нашого майна. — І, перехопивши запитливий погляд Аднани, Антон розповів далі, силкуючись говорити байдуже, щоб не налякати її ще дужче, бо вона й так була налякана: — Герасім мав при собі п'ять тисяч франків…

Дівчина приклала руку до рота й зблідла.

— Вам треба заявити в поліцію…

. — Даремно! Розбійник — моряк з італійського пароплава, але ще з позавчора, коли зійшов з корабля, його ніхто не бачив. Звичайно, він напав на Герасіма лише з наміром помститися, але, знайшовши при ньому гроші, він не дурень ні залишати їх там, ні самому залишатися в Марселі. Очевидно, сів у перший же поїзд, доїхав до котрогось із атлантичних портів і найнявся на корабель, що йде або вже пішов в Америку…

Дівчина стиснула руки й поклала перед собою на столі.

— Ви й на нас витратили багато грошей! — сказала вона трохи згодом. — Коли я вам зможу їх повернути? Не треба мені приймати ваш дарунок!

— Не хвилюйся даремно, Аднано! То правда, зараз у нас лише сотня франків та кілька золотих монет для обміну… — Антон замовк, попорпався в кишені й дістав діамант завбільшки з горіх. — Для обміну ми маємо десять ось таких діамантів та ще сапфіри, гранати, смарагди, рубіни і майже кілограм японських перлин… Ми думали продати цей скарб трохи пізніше… Отже, ти не турбуйся, ми виплутаємось із халепи. У нас буде досить коштів на дорогу.

— І коли ви йдете?

— Може, навіть цього тижня. Я чекаю листи від П'єрового діда і від Чарлза Дарвіна. Тільки-но одержу їх, одразу ж піднімаємо якір!

Застолля тривало до четвертої години, а тоді сусіди пішли. За півгодини по тому підвелися й моряки, кожен побажавши Аднані та її батькові щастя й благополуччя. Старий цього святкового дня зігнувся, здається, ще дужче, очі його ніби згасли під скельцями окулярів. Час від часу він притискував руку до серця, але, приймаючи побажання, силкувався всміхатися, усмішка була повна гіркоти. Хто знає, може, старому батькові здалося, що він спить і бачить Аднану вві сні — і йому страшно було прокинутись.

Наостанок люди з екіпажу одержали в подарунок по плетеній булці з ініціалами кожного і, попрощавшись із господарями, пішли в порт уже веселіші, ніж прийшли.

На Плас де ла Кордері Антон Лупан з Герасімом відділились від екіпажу й пішли на вулицю міняйлів та ювелірів.

— У нас є кілька камінців для продажу, — сказав Антон ювелірові, діставши діамант, який показував Аднані.

Ювелір вийшов з-за конторки, потираючи руки. З моряками завжди добре влаштовувати оборудки.

— О! Чудовий камінь! — вигукнув він мимоволі, взявши діамант і підносячи його до світла. Але наступної миті обличчя його розчаровано згасло.

— Хоче нас убрати в шори! — шепнув Герасім Антонові, підморгуючи.

Ювелір обстежував камінь під лупою, повертаючи навсібіч, і рухи його ставали дедалі м'якші та бридкіші.

— Фальшивий, — сказав він нарешті.

— Гаразд, пане, ми підемо до когось іншого, хто краще бачить. — Герасім знову підморгнув капітанові.

І, схопивши камінь, він повернувся до дверей. На його подив, гендляр не гукнув його, а зайнявся своїми справами, навіть не глянувши на нього.

— Пане, — стурбовано сказав стерновий на вулиці, — може бути чортівня!

— Та що ти кажеш, Герасіме! Давай спробуємо інші.

— У вас є ще? — спитав другий купець, повертівши камінь навсібіч так само, як це зробив і перший.

Діаманти виявились фальшивими всі до єдиного.

— У нас є сапфіри…

— І смарагди…

— І гранати теж фальшиві?

— І рубіни?

— Ну, то ось перли.

— Фальшиві, панове!

Герасім вийшов на вулицю й сів на край тротуару.

— Ох Акопе, з'їли б тебе собаки! Чому ти не з'явишся зараз? А я ще дивувався, пане, як це він дозволяв мені вибирати найбільші!

Небо нахмурилось, як і стерновий, готуючись до бурі.

РОЗДІЛ XVII

КОЛИ ЗАПЛУТУЄТЬСЯ ЯКІР

Іноді трапляється так, що якір застряє і його не можна висмикнути навіть усіма лебідками. Тоді залишається одне з двох: або стояти склавши руки й чекати, поки зогниєш разом з кораблем, або рубати ланцюг.

«Сперанца» стояла біля пристані у порту Марселя, і плата зростала від дня на день, звалюючись на голову капітана.

— Здається, тут нам і клямка, Герасіме!

— Почекаймо трохи, капітане. Може, з'явиться якийсь вантаж.

У портових купців є правило: якщо ти опинився в скруті, тоді і ягня стає вовком.

— Пане Ламбрініс, — сказав Антон Лупан, заходячи в контору до купця, — ми думаємо піти в Гібралтар. Ви маєте якийсь вантаж для Барселони, Валенсії?

Купець пригадав Герасімові слова про просиджування штанів.

— На Гібралтар? І коли ви думаєте йти?

— Якомога швидше.

— І ви вважаєте, що в мене повинен бути товар на першу ж вимогу моряка? — Очі купця заграли, відплачуючи капітанові за стернового. — Корабель не може йти туди, куди хочеться капітанові, а тільки туди, куди його посилає потреба. У мене є трохи залізних виробів для Пірея.