Пiдняти вiтрила!

— Усі моряки. Шестеро з них, ось вони записані тут, пішли на «Есперансу», решта на різні кораблі. Двоє, англієць та італієць, лікувались у нашому шпиталі аж до вересня. А перед тим як репатріюватися, прийшли в контору підписати свої морські книжки.

— Отже, нема жодного з тих, хто прийшов з П'єром Баяном?

— Жодного. Всі пішли.

Антонові нічого було тут баритися, він дізнався все, що можна… Він подався на телеграф і послав три каблограми в порти Стамбула, Галліполі й Шрея — туди, де міг бути його приятель: «П'єру Ваяну. Шхуна «Есперанса». Іду з Суеца на архіпелаг. Будь-що повідом у Галліполі, де тебе знайти».

На пристані він побачив юрбу фелахів, які вивантажували з борту гармати, ядра й порох. Ісмаїл пригнічено дивився на них, бо позбувся поста старшого гармаша.

— Скільки ти вторгував, Герасіме? — спитав Антон.

— Рівно стільки, як заплатили ви. Ми не втратили ні гроша. На південь вирушає грецький бриг, а я знаю начальника команди й попросив його не бути скупим, бо ж платить не він, а капітан.

Антон піднявся на палубу:

— Хлопці, сьогодні вирушаємо! Ісмаїле, візьми гроші в Герасіма й закупи провізії на місяць. Ми не будемо заходити в порти!

При попутному вітрі від Порт-Саїда до Дарданелл можна пройти за тиждень. Але вони йшли при зустрічному північному…

9 листопада, коли вони обходили з заходу острів Родос, почався дощ, холодний осінній дощ.

Нарешті 25 числа, — вони тоді були південніше острова Кіос, — капітан не знайшов іншої ради і прив'язався до корми пароплава, що йшов у Дарданелли.

Пароплав був не дуже потужний, робив не більше трьох-чотирьох миль за годину, він важко пихкав, випускав багато диму, і той осідав на палубу «Сперанци», яка досі не знала такого бруду. На додачу стало холодно, і люди, в яких не було зимового одягу, дригоніли по кутках.

Усьому настає колись край. Пароплав, тягнучи шхуну на буксирі, прибув у Галліполі в перший день грудня. Антон скочив у шлюпку і за кілька хвилин був у конторі порту. Звісна річ, він спершу глянув на список загиблих кораблів, і на серці йому полегшало: «Есперанси» там не було.

— Шхуна «Сперанца» з Порт-Саїда в Стамбул! — сказав він, зайшовши в контору й подаючи документи. — Якщо дозволите, пане капітан, я подивлюся список суден: хочу дізнатися, коли пройшла на Стамбул шхуна «Есперанса».

— Вона не проходила! — відповів чиновник.

В Антона запаморочилась голова. Невже П'єр збився з дороги, заблукав, зазнав катастрофи, пропав безвісти?

— Звичайно, не проходила, — повторив службовець, який тим часом розкрив журнал на відповідній сторінці. — Ось: «Шхуна «Есперанса», капітан П'єр Ваян, з Порт-Саїда, без вантажу…»

Антон, аби не боявся турецької в'язниці, задушив би його.

— То це ж вона! — закричав він, перехиляючись через стіл.

— Вона не проходила, пане!

— Але ж у вас записано!

Чиновник тримався так спокійно, що можна було збожеволіти.

— У журналі є, але вона пішла не на Стамбул, а повернулася назад через півгодини.

Антон мовчав, неспроможний обізватися.

— Перше, що зробив капітан, — провадив невимовно спокійно портовий чиновник, — перевірив журнал.

— А далі?

— Далі? Капітан побачив у журналі ваше прізвище, подивився, куди ви пішли, і негайно вирушив туди.

— Коли це було?

— Та я ж вам кажу: п'ятнадцятого серпня.

Антон відчував, як на голову йому опустився величезний тягар. Тоді «Сперанца» поверталася з Африки після переслідування піратів. Прибула в Пірей десь у кінці місяця, а П’єр міг там бути числа двадцятого… Раптом йому сяйнуло: коли «Есперанса» прибула в Пірей, «Сперанца» давно вже значилась у списку загиблих кораблів… П'єр Ваян повірив, що «Сперанца» загинула… Може, він пішов далі, на Марсель, у Сен-Мало?…

Почалася зима, але Середземне море було лагідне, вітер, який долітав з Балкан, м'яко гойдав вітрила «Сперанци». Позаду залишились Пірей, мис Матапан, недалеко попереду були південні береги Італії.

— Ідемо в Марсель, відвеземо товар кіра Ніколакі! — сказав капітан.

— А потім? — спитав стерновий.

— Не знаю, Герасіме! Там буде видно.

Ніколи ще люди не бачили свого каштана таким нерішучим, стомленим, таким неуважним.

Він послав з Галліполі звістку в Сен-Мало, розраховуючи, що його друг, стомлений, як і він сам, повернувся додому: «Прибуваю в Марсель у перші дні січня».

Отже, шхуна підходила до Марселя, а екіпаж не знав, що буде далі, бо в душі Антона Лупана не було ніякого просвітку.

Коли малий архіпелаг Ліпарських островів залишився позаду, корабель пішов морем, яке було настільки спокійне, наскільки рознуртована була душа капітана.

Антон стояв, схилившись на парапет, і напружено вдивлявся в море, ніби чекав, що з хвиль почується срібний голос. Хіба не тут, у Тірренському морі, острів Капрі, пристановище сирен, які хотіли зачарувати відважного Улісса?.. [13]

Він не помітив, коли зійшов місяць, але, озирнувшись, побачив, що вітрила, досі чорні, заграли сріблом. Трохи далі стояла Аднана, вона теж зіперлась на парапет і уважно дивилась на море. Раптом його вухо вловило м'яку й ніжну мелодію — пісню з її далекої батьківщини, ту саму, яку дівчина співала вранці, але зараз вона звучала тепліше, чарівливіше, таємничіше. Дівчина співала тихо, без слів, і, мабуть, думала, що в шумі моря її ніхто не чує. Але це голос її, чи, може, він долинає із хвиль?

Ні, це таки голос Аднани, дитинно-чистий, але чому він співає саме тут, у цих водах, де втікав Улісс?

Антон протер очі і глянув на корму, стріпуючись, мов від доторку чарівливої руки.

Тут підійшов Мігу й дуже сором'язливо спитав:

— Пане, а що таке зирена?

— Мабуть, сирена, Мігу. А «зирена» вимовляє, певне, Ісмаїл, бо він не дуже добре володіє нашою мовою.

— Так, це він сказав, що Аднана — сирена й заведе нас у скруту.

Капітан засміявся, мов дитина…

«Сперанца» спокійно йшла далі морем Улісса… Минали години, ночі, дні… Аднана відбувала вахту, потім шукала собі куточок, де її ніхто не турбував, і сиділа мовчки.

В останній день року разом із сутінками праворуч бугшприта з'явилися береги Франції й вогні Тулона, які пливли аж до півночі, а опівночі зникли за свинцевою тінню мису…

Були скелі на морях, були й бурі, і тисячі небезпек, були, мабуть, і сирени! Але сирена з палуби «Сперанци» мала зійти на берег у Марселі, і Ісмаїл, в якому враз прокинулась незвичайна доброчесність, поквапився зібрати всі її речі у вузол, щоб чарівниця зійшла на берег хоч на мить швидше.

Вдруге Антон Лупан побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Пан Ламбрініс, марсельський імпортер, повідомив контору порту, що корабель загинув з вантажем, посланим з Пірея кіром Ніколакі.

Але назва шхуни, записана на дошці з крепом, не викликала в душі капітана ніякого відчуття. Думки його зараз були про інше, він відклав на пізніше справи з митницею, конторою порту і йшов по причалах старого порту до будинку Аднани.

Майдан канатників був одразу біля порту. Зараз тут не товпились матроси й капітани, тому майдан ніби поменшав. Аднана колись думала, що він безкінечний, тільки каштани стояли так само гордовито. Серце дівчини билося сильно, підкочуючи клубок болю до кутиків вуст. Вона йшла поряд з Антоном, перетинаючи залитий сонячним світлом майдан. Він уперше тримав її під руку, і вони сором'язливо торкалися плечима одне одного.

— Коли ви виходите? — спитала Аднана, не дивлячись на нього.

— Не знаю.

Дівчина повернула голову. Відчула в його колосі сум, нерішучість, сумнів — і все це разом.

— Тільки-но розвантажимось, я поїду до Сен-Мало, — пояснив він.

Але де канатники? Де капітани вітрильників, матроси?.. У порту було більше пароплавів, ніж вітрил… За десять років майдан перемінився. У лавках продавали фрукти й овочі. Лише подекуди у дверях котроїсь із приземкуватих лавок звисали бухти канатів.