Пiдняти вiтрила!

— Отже, ви не перемінили своєї думки! — сказав Джон Теннісон. — А я не пішов би в Магелланову протоку, навіть якби мені платили по сто фунтів стерлінгів за кожний рейс. А втім, моя компанія вважає теж так само. Ми ходимо в Бразілію, в Аргентіну, до Буенос-Айреса, але далі ні. Для Тихого океану ми надаємо перевагу давній дорозі через Індійський. Знали б ви, скільки пароплавів гине в тому краю бур і штормів!

Антона Лупана лякали не шторми, а штиль у марсельському порту.

— Нам би тільки знайти товар. Купці нас обминають, ніби ми зачумлені.

— Що ж тут дивного? Хто зараз хоче зв'язуватися з суденцем на сотню тонн, коли один вантажний може взяти десять ешелонів? Вдовольняйтеся Левантом, друже, а ще краще пересідайте на пароплав. Знаєте, скільки грошей можна заробити за місяць? Тридцять фунтів стерлінгів, я вже не кажу про інші прибутки.

Під кінець тижня трюми «Брістоля» були повні.

Опівночі екіпаж «Сперанци» розбудив глухий грім, скрегіт металу, а вслід за ним лайки, крики. Італійський пароплав «Аванті» з Неаполя, капітан якого, не слухаючи порад штурмана, заповзявся вночі пришвартуватися, врізався форштевнем у вантажний корабель, що стояв поряд із «Сперанцою», і проламав йому обшивку, ніби розтрощив горішка.

Коли Антон Лупан разом з екіпажем вибігли на пристань, «Брістоль» уже стояв кормою вгору, а покалічений ніс поволі занурювався під шум води, яка ринула в пробоїну.

— Він тоне! — закричав Мігу, побачивши, як нахиляються щогли. — Пане, чи не краще нам відійти подалі, щоб не захопило й нас, коли він перекинеться?

Антон заспокоїв його, ляснувши по плечу:

— Не бійся, він не потоне: пароплави мають перегородки, вода набереться тільки в носовий відсік.

На світанку «Брістоль» стояв на воді, задерши корму вгору; скрипіли лебідки, вивантажуючи товар…

Через кілька годин, коли портові власті склали протокол і гамір трохи вщух, Джон Теннісон прийшов на палубу «Сперанци» і спустився в каюту капітана. Його, здавалося, геть не турбувало нещастя, і все-таки Антон відчув себе зобов'язаним висловили співчуття:

— Сподіваюсь, директорат компанії не звинуватить вас. Це був би абсурд, адже ви стояли біля пристані й мали вогні.

— Ні, мій любий, не турбуйтеся! — засміявся гість. — Запевнюю, мені ще й премію видадуть! — І, побачивши подив в очах Антона Лупана, пояснив: — Я так закрутив мізки портовим властям, що протокол вийшов цінніший, ніж усі поеми лорда Байрона. Морський трибунал визнає за нами такі збитки, які в п'ять разів перекриють реальні, включивши сюди й запізнення, а не тільки ремонт… Та я прийшов не заради цього. Ви й досі в скруті?

— Так. І якщо я не вирушу через Атлантику в найближчі чотири-п'ять днів…

— З екіпажу й досі ніхто не втік?

— Жоден!

— Тоді можна вважати, що це не просто моряки, а сердечні люди.

Гість кілька разів глибоко затягнувся з люльки, на якусь часину задумався, а потім спитав глухуватим голосом:

— Отже, ви вирішили будь-що дістатися туди?

— Так. Особливо тепер, коли туди вирушив мій друг.

— Ну, гаразд, — сказав капітан пароплава. — Я, здається, можу допомогти вам. У мене є один пасажир з п'ятьма вагонами вантажу. Мета його подорожі — Вогняна Земля, але він не може знайти жодного пароплава, який допровадив би його туди. Це, мабуть, золотошукач, наскільки я зміг зрозуміти, бо від нього самого не можна витягнути й слова. Ну, ви погодитесь?

— Тільки б він погодився. Він довіриться шхуні в сто тонн?

— Я впевнений. То такий, що, здається, пішов би навіть на човні. Він весь ранок шукав агентів в Аргентіну чи в Бразілію, але цього тижня, як я знаю, туди не йтиме жоден пароплав. Йому легше було б у Шербурзі чи в Гаврі, бо Марсель менше зв'язаний з Атлантикою.

— Але з нами він ітиме багато повільніше, ніж пароплавом!

— Зате ви привезете його прямісінько туди, куди йому треба. Але вважайте, бо під його придуркуватістю, здається, ховається величезна хитрість. Ваш давній друг Джон Теннісон трохи розбирається в людях. Пильнуйте, аби він не дізнався, що це і ваша мета.

— Я навчився багато дечого в таких справах! — відповів, усміхаючись, капітан «Сперанци».

— Ну, тим краще. Отже, чекайте його тут… Ввечері підете зі мною? Я запрошений на вечерю на борт «Аванті».

— Невже ви подружилися з капітаном?

— А чому б і ні? Адже вдарились не ми, а наші кораблі.

— Дякую вам, але я вечерятиму з екіпажем, — відповів Антон, відмовляючись від макаронів на користь салатові.

За годину навпроти «Сперанци» зупинився чоловік — високий на зріст, виснажений, мов гончак, що повернувся з полювання, і такий худий, що обличчя просвічувалося, мов на анатомічному малюнку. Нордичне підборіддя прикривала норвезька борідка, радше руда, аніж русява. На прибульцеві величезний сірий капелюх, квітчастий жилет, сірий піджак з чорними шнурками на лацкані і картаті штани, рівні, мов ринва, пружно зав'язані над чорними черевиками.

— Гей, тут є хтось? — крикнув він і постукав по трапу ціпком із срібним набалдашником.

Екіпаж дрімав на палубі, ніби й не бачив його. Чоловік знову постукав по трапу і крикнув уже голосніше:

— Гей! Повмирали там усі?

— Що ви хочете? — спитав стерновий, спокійно підводячись.

— Чий це прапор? Перський, сіамський?..

— Румунський, пане!

— Румунський?.. Ага, я щось пригадую: ви билися з турками. А де капітан? — спитав він потім.

— Внизу, в каюті.

— Скажіть йому, що я хочу його бачити.

Герасім покрутився ще трохи на палубі, а потім сказав, повернувшись із каюти:

— Капітан запрошує вас до себе.

— Він не хоче вийти?

— Вважає, що краще буде, коли ви до нього зайдете.

Незнайомець засміявся, зненацька охоплений добрим гумором:

— Мені подобається ваш капітан: це означає, що в нього є кров у жилах. Саме такий чоловік мені й потрібен!

Він піднявся на палубу, спустився в каюту, низько нагнувшись, щоб не вдаритись.

— Ви Антон Лупан?

— А з ким я маю честь? — спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.

— Мартін Стрікленд.

— Не можу пригадати…

— Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.

При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.

Капітан «Сперанци» спокійно й терпляче дивився на нього.

— Ви мене не питаєте нічого? — здивувався Мартін Стрікленд після тривалої мовчанки.

— Чекаю, коли самі скажете.

— Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

— Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

— Якщо для цього треба когось убити, то ні.

— На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, — засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

— Таж спитайте мене що-небудь! — вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

— Скільки діоптрій? — спитав Антон, піднімаючи один уламок.

— А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

— Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

— Жодної! Це чисте скло!

— Я так і подумав!

— І хочете знати…

— Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

— Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

— Це мета, яка виправдовує страждання.

— Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

— Помиляєтесь, пане.

— Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

— Пане, — перепинив його Антон, — навіщо ви так стараєтесь?