Пiдняти вiтрила!

— Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

— Звичайно.

— І не француз.

— Я й це помітив.

— Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

— Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

— Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько — з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

— Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! — перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

— Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

— Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.

— Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, — засміявся Мартін Стрікленд. — Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

— Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

— Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо я мав золоті копальні на Алясці й копальні діамантів у Кейптауні…. — Мартін Стрікленд знову крутнув глобус, і на ньому замиготіли моря й континенти у плетиві меридіанів. — Ви вважаєте мене за божевільного? — спитав він раптом, обхопивши глобус руками.

— Рішуче ні, хоча, здається, так вам було б вигідно.

Дивакуватий гість витріщив очі, ніби опинився голяком виставлений на світло. Антон Лупан кинув уламок скла на стіл і глянув на годинник, який показував сьому.

— Ага! У вас таки ввірвався терпець! — задоволено вигукнув Мартін Стрікленд.

— Помиляєтесь, пане! Терпець у мене не ввірвався, але зараз має прийти один покупець фрахтувати судно.

— Отак?! Яка ж тоннажність вашої шхуни?

— Сто тонн.

— Скільки людей екіпажу?

— Сім.

— І коли ви можете вирушити в дорогу?

— Будь-коли плюс двадцять чотири години.

Мартін Стрікленд усміхнувся:

— Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?

— Куди?

— Ось воно нарешті, запитання! — вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. — Вогняна Земля! — сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.

Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.

— Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!

«Сперанца» готувалася до відплиття після піврічного чекання в Марселі. Носії переносили в її трюм вантаж із «Брістоля»: скрині, бочки, тюки, в'язки лопат, сап, кирок та найрізніші сита й решета, поки екіпаж робив відповідні приготування з кораблем.

О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.

— А багаж ваш де? — спитав Герасім, виходячи йому назустріч.

— Оце й усе! — показав на екіпаж пасажир «Сперанци». — Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?

— Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.

— Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?

Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.

А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.

— Чи не краще було б залишитись?

За шість місяців у Марселі вона звикла бачити «Сперанцу» в порту, а весь екіпаж у пекарні. Антон Лупан навчився навіть пекти хліб.

Капітан відповів їй так само, як і Джону Теннісону:

— Так, залишитись було б краще. Але я, якби навіть хотів, зобов'язаний іти, щоб не залишити друга самого. Певен, що я йому потрібен.

— Але ж ти вирушаєш з людиною, якої не знаєш! Антон засміявся.

— Мої інтереси не співпадають з інтересами Мартіна Стрікленда. Він шукає золото, а я щось інше. Така нагода трапляється не часто, особливо тоді, коли заклинило якір. Ти ж знаєш, як важко було знайти в Марселі товар до мису Горн. Мартін Стрікленд для нас — порятунок.

— Порятунок! Порятунок! — пробурмотіла Аднана, не осмілюючись глянути на нього. — А залишитись тут означало б смерть?

Він дивився на її чорні вії, які несміливо прикривали очі, дивився на її порожевіле обличчя — і на серці йому ставало тепліше. У своїх чарах маленька сирена була така сором'язлива, така невинна!

— Ні, Аднано! — відповів він. — Це, може, означало б… може…

Вона звела очі, і на коротку мить їхні погляди зустрілися, зрозумівши решту слів, бо вона зблідла і почала швидко дихати, наче задихалася.

— Але бачиш, — вів далі Антон зміненим голосом, — сильніше, ніж смерть.

— Я тебе розумію! — відповіла Аднана.

— Але ж ми повернемось! — докинув він.

— Я вас чекатиму!.. — хитнула вона головою, не дивлячись на нього. — Екіпаж «Сперанци» мені вірить?

— Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!

— Уже пора, пане! — вигукнув Герасім.

Екіпаж розв'язав вітрила. Ієремія й Хараламб стояли біля кабестана. Аднана пройшла по палубі, обняла кожного й пішла до трапа. Негріле сумовито продибав за нею, ніби відчуваючи розлуку. Дівчина нахилилась і схопила його за шию.

— І ти йдеш на край землі? Не забувай Аднани, мій звитяжний, любий мій Негріле!

Ланцюг заскреготів. Вітрило на носі почало підніматися вгору. Аднана обернулась до капітана «Сперанци». Якусь часину вони стояли отак обличчя в обличчя за крок одне від одного, слухаючи спів ланцюга.

— Якір підірвано! — гукнув Хараламб, налягаючи на ручку кабестана.

Вітрила на щоглах напнулися. Аднана відчула, що якір ніби впився в її серце.

— Щасливо залишатися, Аднано! Пильнуй, щоб хліб був смачний!

— Я старатимусь! — кивнула вона головою. — Щасливої дороги!

І перш ніж Антон устиг щось збагнути, вона схопила його руки, поцілувала одну по одній і бігцем метнулась до трапа, а за мить кормові швартови впали у воду з виляском чабанського нагая.

Капітан вхопився за штифти стерна, дивлячись на руки, які поцілувала бідолашна сирена. Ніс шхуни крутився, вибираючи дорогу між кораблями. Капітан не міг озирнутися на пристань. Аж за фортами, які стерегли вхід до порту, він глянув на берег, але там уже не видно було ні пристані, ні Аднани. А попереду розкинулося море, залите передзахідним сонцем аж до обрію, манливого й непостійного, якого ніхто ніколи не зміг досягнути. Антон глибоко вдихнув повітря, аж кості в нього затріщали.

— Підняти всі вітрила, Герасіме!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ

РОЗДІЛ XVIII

НЕВИДИМИЙ МАРТІН СТРІКЛЕНД

Дув північний вітер. «Сперанца» йшла на зюйд-вест з вітрилами на лівому борту, роблячи чотири-п'ять миль на годину. Життя на кораблі набуло давнього ритму, тільки екіпаж був мовчазніший, і всі ніби весь час дослухалися, намагаючись почути срібний голосок.

Вранці люди були здивовані, що не бачать на палубі простирадла, натягнутого між вантами і щоглою. Негріле не вистрибував, а пригнічено ходив від одного до другого, запитливо дивлячись на всіх. Потім ішов на корму, ставав передніми лапами на парапет і дивився на спінену смугу позад корабля, яка губилася аж за овидом.

Третього дня вранці на горизонті, праворуч бугшприта, виткнувся з води якийсь сірий конус, мов вершина згаслого вулкана. За кілька годин з'явились нові шпилі, ніби нагромадження ненанесених на карту островів. Але до вечора ці шпилі, виростаючи з води, почали з'єднуватися в основі, і перед заходом сонця перед мандрівцями постав на захмареному овиді величезною темною плямою острів Менорка.