Пiдняти вiтрила!

— Сьогодні я вже знала б, що робити. А тоді забракло духу. Люди Гусейма стояли за спиною і вгородили б мені ножа, заїкнись я хоч словом. Коли б це сталося в відкритому морі, може, військові забрали б нас із собою, переправили б у якийсь порт, і тоді моя доля перемінилась би. Але, на моє нещастя, ми були поблизу Кріту, вони нас відпустили, і ми попливли шлюпкою до берега. Там і зустріли Безбородого. Гусейм, залишившись без корабля, пішов до нього на службу.

— Гірко тобі довелося, — сказав Антон. — Але тепер усе позаду. Ми візьмемо тебе до Марселя, там пошукаємо твого тата…

— Це правда? — Аднана приклала руку до серця. — Ви відвезете мене до батька?

Антон зупинився. Попереду виднілося слабеньке світло. Через кілька кроків галерея повернула вбік, і звідти видно було латочку моря.

Капітан «Сперанци» вийшов з підземелля й закам'янів. Спершу подумав, що вони не на східному боці острова. Але впізнав берег, стежку, якою піднімалися на пагорб, шлюпка лежала там, де вони її витягли на пісок, тільки тепер на неї набігали хвилі.

— Що таке? — спитала дівчина.

Антон випустив ліхтар з рук та так і заціпенів. «Сперанци» не було, ніби її проковтнуло море. На горизонті тьмяніло сіре вітрило.

РОЗДІЛ XIII

АКУЛИ

Ісмаїл проснувся, але оскільки його ніхто не турбував, він задоволено заплющив очі, радий, що може трохи поспати на килимі, якого він подарував Лалель.

— Лалель, Лалель, — зітхнув Ісмаїл.

У відповідь почувся приглушений стогін. Кок протер очі.

— Хто там? — спитав він рідною мовою, забувши про гяурів.

— Це я, Акоп, ефенді Ісмаїле!

— Ти? І що ти тут робиш?

— Нічого, — застогнав вірменин. — Вони забрали в мене все, вони мене розорили.

Кок скочив на ноги, але вдарився головою об низеньку стелю і враз пригадав, що його залишили на палубі, а він у трюмі.

— Як я опинився тут? — спитав він своєю мовою, навпомацки знайшовши вірменина і схопивши його за бирки.

— Я й сам не знаю, — Акоп затремтів усім тілом. — Пам'ятаю тільки, що вони накинулись на мене гуртом.

— А я що робив?

— Ти спав, ефенді, тримаючи рушницю на колінах.

— А як же вони накинулись на тебе, коли були зв'язані?

— Бач, вони всі гуртом, отак, як були зв'язані, підповзли до мене й почали просити: «Розв'яжи нас, якщо хочеш жити!»

— Чому ти не закричав, чому не втік? — скреготнув зубами кок.

— У мене забракло сміливості, ефенді Ісмаїле…

— Отже, ти їх розв'язав, мерзенний гяуре!

— Я розв'язав тільки Безбородого. А решту всіх, крім хирлякуватого грека, він розв'язав сам. Потім підійшов до тебе, взяв рушницю, ударив прикладом по голові, і ти беззвучно впав.

— Ага! Ось чому в мене така гуля, — помацав кок голову. — А далі?

— Вони поставили вітрила і знялися з якоря. Не встигли ми навіть відійти від берега, як вони кинулися в трюм, все цінне з мого майна перенесли в каюту капітана, а нас замкнули сюди.

— І давно це сталося?

— В обід. А зараз, мабуть, ніч…

У каюті капітана скрипнули двері, кілька людей спустилися по трапу й почали голосно розмовляти. Ісмаїл приклав вухо до тоненької перегородки, яка відділяла трюм від каюти.

— Вас треба було б усіх повісити, мерзотники, але я вас милую, бо ми зробили добре діло! — почувся голос Безбородого.

— Добре діло — то м'яко сказано, капітане, — відповів хтось. — Адже ми захопили скарб. Утрачене на острові — ніщо порівняно з тим, що знайшли тут. А на додачу маємо й чудового корабля!

— Так, — погодився Безбородий. — За нього ми виручимо добрі гроші, 3 Александрії підемо в Порт-Саїд, перемінимо назву, оформимо необхідні документи, адже в нас є свої люди в портах, треба буде тільки знайти серйозного покупця.

— А навіщо його продавати? — здивувався хтось. — Хіба він нам не пригодиться? Може, краще, приберегти!

— Ні! У мене інші наміри.

Той самий чоловік кинув докірливо:

— Капітане, ти ховаєшся від нас, а це зле!

— Стули писок! — гаркнув Безбородий так, що Акоп, який притаївся за спиною Ісмаїла, злякано метнувся в протилежний куток трюму.

Пірати за стінкою мовчали, мов їм заціпило. Трохи згодом один із них наважився порушити мовчанку:

— Капітане, далі на архіпелазі нам бути небезпечно.

— Ти просто боягуз! — презирливо сплюнув Безбородий. — Навіть якщо всі зрадять і скажуть, куди ми пішли, то чи зможуть вони наздогнати нас тією калошею?.. І нічого скімлити, як баби!.. Ану геть звідси, залиште мене самого!

Двічі їм не треба було повторювати…

Трохи згодом корабель, який досі йшов з великим креном, вирівнявся, — отже, вони змінили курс і вітер тепер дув з корми: досі пірати ішли на ост, щоб якомога далі відійти від небезпечного місця, а тепер повернули на зюйд, обминаючи острів Скірос.

О цій же нічній порі на протилежному боці острова йшла курсом зюйд-ост «Пенелопа», гнана добрим вітром. Антон Лупан і Герасім стояли, схилившись над картою, в каюті капітана, а кір Яні розлючено ходив позад них.

— Цією плавучою труною ми ніколи не зможемо їх наздогнати! — сказав Герасім.

— Якщо труна, то геть звідси! — вибухнув капітан, прикусивши сигару.

— Людина в розпачі не думає, що каже, кіре Яні! — примирливо обізвався Антон. — Я знаю, що «Пенелопа» не виставить нас на посміх.

— Це мене не стосується, мені треба в Пірей.

— Нам теж треба в Пірей, але спершу ми повинні зловити піратів. А до того часу я, з вашої волі, командуватиму «Пенелопою».

— З моєї волі? Ні!

— Тоді всупереч вашій волі! Згода?

Кір Яні скрипнув зубами. Понад чотири місяці він не був господарем на своєму кораблі. Спершу потрапив до рук Безбородого, який тримав його під замком у трюмі, а коли вирішив, що вже врятувався, то на тобі, з'явились нові пірати! Твердять, ніби вони порядні люди, а поводяться гірше розбійників. Викинули в море; половину пшениці з трюму, зібрали все полотно, яке. тільки знайшли на кораблі, навіть простирадла, і зараз чотири гайдуки на палубі роблять великі вітрила. А як щогли поламаються?.. Подумати тільки, — замість того, щоб відправитись у Пірей, вони хочуть наздогнати Безбородого, який утікає кращим кораблем і має в запасі десять годин ходу!

— Зважмо на те, — мовив Антон, ніби вгадавши його думки, — що пірати пройшли миль сорок на захід — вони мусять обігнути острів Скірос, бо їм не випадає йти близько біля берега. При боковому вітрі це означає для них вісім утрачених годин. А коли взяти до уваги, що, рушивши на схід, вони йшли проти течії від Кіоса, до Салонік, ми стільки ж часу виграємо, опинившись на контртечії від Спорад і суходолу, то через десять — дванадцять годин ми зможемо бути у них на кормі.

Герасім знову похитав головою:

— Розрахунки ваші чудові, пане, але ви забуваєте, що «Пенелопа» в житті не робила більше п'яти миль на годину…

Цієї миті на палубі почувся тріск щогл. Капітан «Пенелопи» метнувся до трапа. Антон і Герасім подалися за ним.

Сильні пориви напнули вітрила, і щогли, нахилені до носа, затріщали, готові ось-ось переламатися.

— Спускайте вітрила, чого ви чекаєте! — крикнув кір Яні.

— Мабуть, справді, пора, пане! — сказав і Герасім.

— Ні! — заперечив Антон. — Укріпіть канатами щогли!

При кожному пориві вітру «Пенелопа» занурювалась у воду носом, бугшприт іноді довго не з'являвся на поверхні.

— Перенести весь вантаж на корму! — звелів Антон. — Звільнити носову частину трюму!

Прямо по курсу видно було мис Саракімонес на півдні острова Скірос. Антон відчув, як калатає його серце. Наближалася найважча хвилина цієї небезпечної гонитви. Він знав: якщо зараз «Сперанца» взяла курс на південь, вони її вже не зможуть наздогнати. Єдиний шанс — обійти раніше від неї острів Скірос і перерізати дорогу.

Щогли, хоч і укріплені, тріщали. Кір Яні метався по палубі, лаючи весь світ, але на нього ніхто не зважав.