Пiдняти вiтрила!

— Облиш, Ієреміє! — примирливо втрутився Герасім. — Він же не розуміє просто! Судячи з вигляду, це, мабуть, араб. — І, обернувшись до пірата, спитав його арабською: — Як тебе звати і звідки ти? — Але раптом витріщив очі: — Пане, та це ж Гусейм!.. Пригадуєте? Той самий Гусейм, якого ви викинули через борт у Порт-Саїді! Де твій корабель, поганцю?

— Потонув!.. — пробурмотів пірат, все ще тремтячи.

— І тому ти взявся за піратство, га?

— Я не пірат. Я моряк.

— Моряк із черепом на щоглі!

Через кілька хвилин троє піратів були зв'язані на палубі «Пенелопи» і настрашено дивилися на чужинців, які нишпорили по кораблю. Антон підійшов до носового люка, замкнутого зовні на засув, відчинив його й закам'янів.

Унизу біля трапа виднілася якась постать, стискуючи в руці ніж. Побачивши незнайомця, який розгублено дивився вниз, вона випустила ніж і тихенько скрикнула. Це була дівчина років вісімнадцяти з засмаглим обличчям, з чорними очима, з волоссям, мов сонце перед заходом. На ній сіра парусинова кофтина, такі ж самі шаровари, підперезані арабським поясом і зав'язані на щиколотках.

— Хто ти? — спитав Антон, неспроможний відвести від неї погляд.

Дівчина показала пальцем на себе:

— Я?.. Аднана… А ти?

Її очі стали великі, усмішка перейшла в сміх, вона стріпнула головою, ніби хотіла пересвідчитись, чи це не сон, і кинувшись по трапу, підбігла до Антона.

— Ти бити Гусейм, знаю! Я трохи по-грецьки. Ти арабською ні? Французькою, так?

— Звідки ти знаєш французьку? Ти не Гусеймова сестра?

Аднана стріпнула головою, розвіявши світле волосся, ніби хотіла показати безглуздість цього запитання, 1 почала швидко говорити по-французьки з марсельським акцентом, густо пересипаючи мову іноземними словами.

— Я не його сестра. Я сірійка. Він викрав мене, коли мені було десять років…

Герасім, відчинивши тим часом люк, вигукнув:

— Кіре Яні, то це ви?

Дівчина підвела очі й побачила Гусейма.

— Не бійся, Аднано! — заспокоїв її Антон, побачивши, що вона затремтіла. — Відтепер ти під нашим захистом.

— А решта де? — спитала Аднана, злякано глянувши на берег. — Вони пішли вчора звечора на берег, бо сьогодні має прибути Безбородий…

— Він таки прибув, але потрапив нам до рук, разом н усіма!

— Кіре Яні, невже це справді ви? — знову вигукнув Герасім.

З трюму несло кисло-солодким запахом прілої пшениці.

Капітан «Пенелопи» вийшов на палубу, зігнутий і схудлий, з бородою на цілий лікоть. Герасім схопив його в обійми, усміхаючись:

— Який я радий, що знайшов вас, кіре Яні! Гей, а скільки радості буде в Піреї, коли там довідаються, що ви живий!

Кір Яні визволився з його обіймів, сердито подивився вбік, потім пирхнув, ніби вони розлучилися тільки вчора і мовбито не він потрапив до піратів уже понад чотири місяці:

— Що тобі тут треба, негіднику? Якщо пішов, то ходи здоров, я не прийму тебе назад, бо найняв іншого стернового! — Кажучи це, він водночас сердито нишпорив по кишенях, поки знайшов недопалок сигари. — Дайте сірника! — крикнув до тих, що були поряд.

І тут з капітанської каюти вискочили Ієремія й Хараламб.

— Пане! — закричали вони водноголос, підбігаючи до Антона. — Ходімо побачите, яке багатство! Повна скриня самого тільки коштовного каміння та дорогих прикрас! Це скарб фараонів!

Мігу почув з-за дверей знайоме вуркотіння. Він одразу ж згадав ченця, бесаги, порожню клітку і це саме дивне вуркотіння, яке так розбуркало його уяву… Може, йому й зараз причувається? Ну, тепер він пересвідчиться!..

За дверима висіла клітка, а всередині в ній був голуб з рожевими грудьми й вуркотів, стукаючи дзьобиком по клітці…

Хлопець розгублено вийшов на палубу, пройнятий болючими думками. Може, всі голуби на світі вуркочуть однаково, а людське вухо неспроможне відрізнити їх. Але він міг поклястися, що це вуркотіння він уже чув.

Тим часом з трюму на палубу вийшли троє людей з землистими обличчями.

— Лакі, Ніколо! — закричав Герасім, кидаючись до них. — Яка радість, що я вас знайшов! А це хто? Я його не знаю.

— Митрофан, наш новий стерновий, гарний наш друг. Можеш потиснути йому руку, це порядна людина.

— Тільки Маруліса щось не видно.

Нікола понурив голову:

— Убили бідолаху, він бився, як лев, але розбійники оточили нас дуже вміло.

— Чернець із святої гори, чи не так? — люто спитав Герасім.

— Так! — потвердили водноголос усі троє.

— Тільки він не чернець, а Безбородий, відомий пірат, — додав Школа. — А ти звідки знаєш?

— Зараз побачите. Він забив вам дула рушниць клоччям…

— Саме так. А капітана почастував сигарою, скачавши, що вона не знати з якого дорогого тютюну. Тепер ясно, що цей святий тютюн, який так гарно пахне, наморочить голову. Кір Яні поласився, а за чверть години вже лежав на палубі з виряченими очима… Ми кинулись допомогти йому. А коли отямились, то побачили, що п'ять розбійників уже вискочили через парапет, ніби u води вродилися… У тебе ні рушниці, ні ножа, а вони — кожен з ятаганом. Бідолашний Маруліс схопив багор і почав битися з ними, поки й побив його на друзки, н тоді вони ввігнали в нього ятагани.

— Тепер вони розплатяться й за нього, і за інших усіх, кого вбили! — сказав Герасім.

Пірати завовтузились. Немічний витріщив очі й почав гикати.

Раптом Негріле, який весь час крутився біля них, показуючи зуби, прищулив вуха до люка й почав тихенько гарчати.

— Е-е, а там хто? — спитав Герасім.

Чорнявий чоловік з гачкуватим носом, з стомленими очима, в яких угадувалась хитрість, заплутався в чорній свиті, прошитій витертими срібними нитками, намагаючись вийти з трюму.

— А хай тобі біс! — вигукнув Хараламб, теж здивовано витріщивши на нього очі. — Аби не борода, я сказав би, що це пан Акоп!

— Акоп з базару? — швидко спитав незнайомець, опинившись нарешті на палубі. — Ви знаєте Акопа? Я його брат, Гаїк.

Герасім ляснув себе долонею по лобі:

— Братове, тепер усе прояснюється! То, кажеш, ти Акопів брат? Обидва зубожілі купці! Ти йдеш у Пірей з якимось лахміттям спробувати щастя на новому місці, бо в Стамбулі не можна жити.

— Так! — потвердив Гаїк.

— А скарб у каюті чий? — підскочив Ієремія.

В очах вірменина спалахнули іскри.

— А там усе ціле? — спитав він, подавшись до трапа. — Ніхто нічого не вкрав?

Усі збилися довкола трюму; Аднана, нічого не розуміючи з мішанини грецької й румунської мов, стояла біля Антона. Тільки кір Яні сердито міряв кроками палубу, крутячи носом від запаху прілої пшениці.

— Та облиште, кіре Яні! — сказав Нікола. — Невже ви вважаєте, що буде щось путнє з вашої пшениці, якщо вона чотири місяці пролежала у вогкості. Дивно, що вона й досі не проросла. Краще нам викинути її за борт і позбутись цього запаху, від якого ми очманіли, сидячи під замком.

— Ні, Ніколо! — заперечив Антон. — Пшеницю треба зберегти як баласт до Пірея.

— А ви чого втручаєтесь? — здивовано глянув на нього кір Яні.

— Я вважаю, що маю право не тільки втручатися, а навіть давати розпорядження, як один із тих, хто врятував вас із рук піратів, — відповів капітан «Сперанци». — Ясно?

Кір Яні так розлючено втягнув повітря в груди, аж сигара заіскрилася.

Антон Лупан глянув на вершину пагорба, де почала гойдатися шорстка трава, на обрій і сказав до своїх:

— Хлопці, наведіть порядок на палубі і будьте готові підняти якір. Через півгодини буде північний вітер. Бідолашному Ісмаїлові вже надокучило, мабуть, чекати нас. — Потім обернувся до Аднани, яка тінню ходила ні ним, злякано позираючи на Гусейма. — Ти хочеш нам допомогти?

Дівчина кивнула головою, кліпнувши повіками. В очі Антонові хлюпнула хвиля подиву, і він на мить завагався, не знати чому.

— Пірати звили кубло на цьому острові чи в іншому місці?

— У них багато кубел, я всіх не знаю. І ніхто не знає всіх, бо Безбородий приховує їх, у кожному місці її нього інші люди, вони незнайомі між собою. Ці, яких ви захопили, тільки два роки тут. Справжнє їхнє гніздо в Александрії. Там кожного з них вважають за порядну людину — один моряк, другий купець.