На дикому Заходi

— Ні! — почулося від хатини. — По коліна!

Мисливці задовольнились відповіддю й погнали коней у річку. Однак Картіс, що їхав перший, через той жарт мало не вскочив у біду. Він зразу шурхнув у воду й далі вже мусив плисти разом з конем до берега.

— А трясця вашій матері! — вилаявся Картіс, коли знову став на тверду землю. — То це називається по коліна?

— Авжеж, — відповів Баренс, хитро посміхаючись. — Хіба ви не бачите он того колінкуватого кипариса посеред річки? йому вода навіть не досягає до нижнього гілля. Щоправда, від дна до гілля добрих сім футів.

Робертс, угледівши, як Картіс зопалу пірнув у воду, зразу ж притримав коня. Тепер Картіс гукав йому з другого берега:

— Їдьте трохи нижче, Робертсе! Там он, де видно каміння, ви переїдете, навіть ніг не замочивши.

— Якщо ви так гарно знаєте дорогу, то чого ж самі далі не їхали?

— Бо, дурний, повірив вам, — відповів Картіс. Він виїхав чвалом на крутий берег, скочив з коня й сердито привітався з старим.

Баренс був справжній піонер Заходу. Років п'ять тому він поселився в окрузі Пойнсет серед непролазних боліт, за двадцять миль від найближчого людського житла. Якийсь час він жив там з полювання і був цілком задоволений. Потім щось сталося — Баренс казав, що то були «сімейні обставини», і не любив про них згадувати, — і йому довелося кинути ту місцевість. Правда, в селищі подейкували про його любов до конятини, однак то були пусті балачки. Баренс завжди вівся як чесна людина, й ніхто з «сусідів» не міг йому нічого закинути. От тільки багато Баренсових знайомих твердили, що він, як казав Робертс, «не завжди з правдою в парі ходить». Сам Баренс, одначе, й це вперто заперечував і завжди ладен був заприсягнутися, що всі його розповіді — щира правда, тільки закладатися не хотів. Він головним чином розводив худобу й тримав коней, але не дуже багато. Землі він обробляв лиш невеликий клапоть, десь акрів п'ять, щоб мати кукурудзу собі й своїй сім'ї — жінці та двом дочкам. Був ще в Баренса син, однак він два роки тому десь поїхав, та так і не давав про себе звістки, бо не вмів ні читати, ні писати.

Баренсова хата, як і всюди на американському Заході, була складена в зруб із тесаних колод. Із глиняного комина курився голубий димок. Сам Баренс рубав якраз дрова варити вечерю.

— Баренсе, це містер Гарпер, мій приятель і сусіда. Він радий буде познайомитися з вами. Гарпере, це містер Баренс, що про нього я стільки вам розповідав. Сподіваюсь, ви теж будете друзями, — сказав Робертс. Ті потиснули один одному руку.

— Обличчя у вас напрочуд добродушне, хай мене грім поб'є, коли брешу, — заявив Баренс.

— Слухайте, Баренсе, — перебив його Картіс, — нам треба завтра вранці вернутися назад. Там, на березі, біля трьох сухих кипарисів, убито людину. Принаймні на те скидається.

— Убито людину? Не може бути!

— Усе на те показує. Сліди зовсім чіткі, ми тільки не мали часу пильніше пошукати. Однак це недалеко звідси, і вранці ми легко з'ясуємо, що й до чого. Все одно сьогодні ми б уже не змогли вислідити вбивць.

— Поки що ходімо до хати, — мовив Баренс. — Туман нині такий холодний, що біля коминка буде сидіти куди приємніше.

— Добрий вечір, місіс Баренс, — привітався Робертс, зайшовши до хати. — Як ся маєте? Давно вас не бачив. Як здоров'я?

— Та нічого, — приязно відповіла жінка. — Добре, що ви заглянули до нас. Я до вас оце теж збираюся навідатись. Шкода тільки, що мого старого не витягнеш з хати.

— Моя жінка давно вже чекає вас із дочками в гості, місіс Баренс, вів далі Робертс. — А як дівчатам живеться в лісі?

А втім, вони вже звикли до такої самоти. Ви знаєте Стронга, що має велику ферму? Він як селився, то справді-таки вибрав собі найкраще місце в Кеші і…

— Та годі-бо! Бійтесь бога! — вигукнув Баренс. — Знову завів своєї, йому тільки дай волю, то він за п'ять хвилин дійде й до боротьби за незалежність. Від вас, Робертсе, вже слова розважного не почуєш.

— А чого ви, Гарпере, сидите, наче води в рот набрали? Мабуть, все ще думаєте про вбивство? — спитав Картіс.

— Атож, щиро казати, мені ті криваві плями так і стоять перед очима. Страшна картина!

— Страшна, містере Гарпере? Треба вам було торік пожити на річці Кеші, — озвався Баренс.

— Та цитьте ви, хоч доки повечеряєм, — засміявся Робертс.

Ті слова нагадали всім, що вони голодні. За якусь хвилину і господарі, й гості сиділи вже на перевернутих діжках, ящиках, оцупках і грубо витесаних лавах навколо вузького столу. Посередині стояла величезна миска смаженої ведмежої порібрини й тоненько нарізаних шматків м'яса, а біля неї — кукурудзяний хліб, печений гарбуз, трохи меду й молока. По колу пішла пляшка віскі, і всі мовчки взялися до вечері.

Коли посуд було прибрано, Баренс трохи відсунув стіл, і всі знову пересіли до коминка.

Баренс весело сказав:

— А зараз буде найсмачніше — варенуха! Ні, тут таки варто жити! Нема кращого місця за Арканзас!

— Ну, містере Баренсе, це ще хтозна, — озвався Гарпер, який теж пожвавішав, почувши, що зараз подадуть його улюблений напій. — Міссурі теж гріх ганити. Я там довго жив і…

— Міссурі? — здивувався Баренс. — Міссурі? Ви рівняєте його з Арканзасом? Ну, тут уже нема що казати. А скільки ви живете в Арканзасі?

— Десь тижнів шість.

— А, то зовсім інше діло. Значить, ви його ще не знаєте як слід, добродію. Тут земля така масна, що ми, як хочемо мати світильника, просто занурюємо гніт у калюжу — і він горить. Якщо людина в Арканзасі добре прикладе рук до свого поля, то може бути певна, що збере з акра по сотні бушлів ^[3] .

— Щось надто багато!

— Багато? То ще для нас не дивина. Навіть якщо зовсім не орати, то й то збереш по п'ятдесят бушлів. Земля тут — невичерпне дно!

Гарпер засовався на своєму ящику, а Робертс і Картіс крадькома перезирнулися.

— А гарбузи! — вів своєї Баренс. — Десять чоловік не обступлять одного гарбуза!

— Дивовижний край, — мовив Гарпер. — То у вас, мабуть, усе таке пишне? Бо таких москітів і диких цапів, як тут, ніде більше немає.

— Чи все таке пишне? — підхопив Баренс, що вже сів на свого коника. — А ви ж як думали? Влітку москіти часом літають такою хмарою, що грудками падають на землю. І я на власні очі бачив диких цапів, що спиналися на задні ноги і, мов зачаровані, слухали, як дзеленчать дзвіночки у корів на шиї. Із вас хто-небудь був у південному Міссурі?

— Мабуть, усі були, — мовив Робертс.

— І на річці Елевенпойнтсі були? Я не хочу перебільшувати, але там місцевість така скеляста, що нам доводилось підсаджувати кожну вівцю, аби вона могла дістати серед гострого каміння бодай пучечок трави. А вовки там стали такі худі й кволі, що як вили, то мусіли спиратися об дерево.

— Бачите, що таке Міссурі, а що Арканзас, — захоплено вів далі Баренс. — Ми тут, можна сказати, просто тонемо в траві, а дичина…

— Е ні! — перебив його Гарпер. — Про дичину вже цитьте. Кращої дичини, як у Міссурі, ніде немає.

— Немає? — глузливо зареготав Баренс. — Та в нас ведмедя, що має на долоню сала на спині, вважають за худого! А оленів…

— Ловлять за ноги! — докинув Робертс. Баренс здивовано глянув на нього, а Гарпер аж засяяв.

— Ну, Робертсе, ви ж самі згодитесь, що другого такого мисливця, як я, немає, — правив своєї Баренс. — Дрібної дичини я взагалі не стріляю. Маю свій спосіб ловити її.

— Як у нас хлопчаки ловлять кролів, — підсік його Гарпер. — У сильця.

— У сильця? — зневажливо пирхнув Баренс. — їдьте в Арканзас, як хочете чогось навчитися. Тільки-но випаде сніг, я йду в ліс — далеко, щоб і хати не було видно.

— Дуже далеко, — усміхнувся Картіс.

— Отож… там лишаю на снігу кілька морквин і посипаю їх табакою. А вранці кругом лежать мертві кролики.

— Що, вони їдять табаку? — здивувався крамар.

— Їдять? Ні, вони її нюхають, а потім так чхають, що скручують собі в'язи.

— Це мені нагадало одну мою пригоду з совою, — сказав Гарпер. — Шельма будила мене три ночі поспіль: закричить по-півнячому, і я схоплююся з постелі. Четвертої ночі я вже не сплю, а чекаю її. Чую — кури заворушилися, залопотіли крилами. Ну, думаю, прилетіла. Хапаю рушницю і вибігаю надвір. І справді, бачу — на маленькій гікорії серед густого гілля сидить сова, мені лиш голову її видно. Я хотів її не зразу вбити, а тільки підстрелити, щоб собакам ще була забавка, тож обходжу навколо дерева, вибираю місце, звідки б краще прицілитись. Але всюди листя таке густюще, а сова тим часом зирить на мене круглими баньками. Так я тричі обкружляв навколо неї, аж чую — гілля зашелестіло, і сова впала додолу. Хай мене дідько вхопить, коли не через те, що скрутила собі в'язи, водячи за мною очима.