На дикому Заходi

— Ви сьогодні заступилися за мене, і я складаю вам подяку. Коли той поганець задумає помститися, не бійтесь. Бог захистить вас, покладіться на нього.

— Дякую, містере Раусоне, — спокійно відповів Браун. — Тільки я більше покладаюся на Гіскотове боягузтво й на свою силу, ніж на когось іншого.

БРАУН І МАРІОН

Нарешті Раусон поїхав, як він казав, «нести слово боже в інші селища». Маріон, бліда, як крейда, сиділа у кріслі. Гарпер, Робертс та Браун примостилися біля коминка, а місіс Робертс стояла коло дочки.

— Годі тобі хвилюватися, доню, — заспокоювала вона Маріон. — Бачиш, усе ж минулося. Містер Раусон не здибає вже їх сьогодні, бо поїхав зовсім не в тому напрямі. Вийди на свіже повітря, тобі полегшає. Може, містер Браун проведе тебе, й ти трошки погуляєш. Правда ж, містере Брауне? Я щиро хотіла, щоб містер Раусон лишився сьогодні в нас. Але що вдієш — насамперед діла божі, а тоді вже людські.

Браунові досить було натяку, що потрібна його послуга, як він схопився й трохи збентежено підійшов до дівчини.

— Ось послухай мене, серце, тобі справді надворі стане краще, — вмовляла мати дочку.

Коли юнак і дівчина вийшли з хати, сонце було навзаході. Якусь хвилю обоє мовчали.

— Ми, власне, маємо скласти вам велику дяку, містере Брауне, — озвалась нарешті Маріон. — Ви так мужньо й шляхетно повелися, наразили себе задля мого… задля містера Раусона на таку велику небезпеку.

— Не таку велику, як вам здається, міс, — збентежено заперечив Браун. — Гіскот боягуз і зачепив містера Раусона, бо не сподівався від нього… бо той, як проповідник, не міг устряти в суперечку.

— Ви хотіли сказати щось інше? Признайтесь, ви вважаєте містера Раусона за боягуза?

— Містер Раусон проповідник, міс Робертс, і про нього в громаді пішла б погана слава, якби він сукався з ножем.

— Не сукався з ножем, а… а втім, однаково. Ви, бачу, заступаєтесь за нього. Мене справді тішить, що ви з ним так приятелюєте. А коли ви познайомились?

— Познайомились? Приятелюємо? Міс Робертс, я зовсім не знаю містера Раусона. Ми щойно сьогодні перекинулись кількома словами.

— І ви задля нього важили своїм життям? — швидко спитала Маріон.

— Я чув що… що він… заручений з вами. А я надто запальний — зразу розгнівався на того хвалька. Не треба було так гарячкувати. О господи, міс Робертс, ви зле почуваєтесь? Ходімо, сядете он на той стовбур.

Маріон підійшла з Брауном до дерева, що його, як прорізували дорогу, зрубали й відкотили вбік.

— Ви хочете нас лишити, містере Брауне? Батько казав, що ви надумали податися в Техас, спробувати щастя у визвольній війні.

— Атож, міс Робертс, так буде краще для мене.

— Ви не виглядаєте на щасливого, — тихо мовила Маріон. — Ви довго жили в Кентуккі?

— Я покинув його без жалю.

— То це Арканзас навіяв на вас тугу? Шкода. Я його досі так любила.

— Ви й далі його любитимете, бо за кілька тижнів відгуляєте весілля з чоловіком, що його самі собі вибрали. Тут і пустеля стала б раєм, а що вже казати про такі гарні ліси та левади, як у Арканзасі! Ох, є ще на світі щасливі люди!

— Хто ж це такий щасливець?

— Раусон! — вигукнув юнак і сам злякався своїх слів. — Містер Раусон купує тут садибу. Ваш батько казав мені, що він чекає ще на якісь гроші.

— Так, — прошепотіла Маріон. — То мати так захотіла. Батько взагалі був проти нашого шлюбу. Каже, що я не буду щаслива.

— Хіба ви не любите свого нареченого?

— Містер Раусон був перший, хто своєю вихованістю й люб'язністю привернув мою увагу. Він часто приїздив у нашу округу, казав проповіді й… дуже припав матері до вподоби. Вона сама намовила його оселитися тут. Він попросив моєї руки, й мати сказала, що віддасть мене за нього. Я доти ніколи не думала про одруження з ним. Мати все вмовляла мене, і я врешті дала згоду. Але батько не любить тихого, спокійного Раусона й не раз через нього сварився з матір'ю. Як щиро казати, то мені байдуже, хто з них має слушність, бо я думаю, що буду щаслива з містером Раусоном, але й без нього не буду нещасна.

— Так, ви будете щасливі, — озвався Браун.

— Нам час вертатися, — мовила по недовгій паузі Маріон. — Мати турбуватиметься.

Обоє йшли мовчки. І тільки за якусь хвилину Маріон сказала, усміхаючись:

— Я вам виявила велику довіру. А за довіру, як каже містер Раусон, треба й платити довірою. Тож було б справедливо, якби я й від вас зажадала того самого. Звичайно, коли у вас немає таємниць.

— У моєму житті нема про що багато розповідати, — відказав Браун. — Народивсь я у Віргінії. Як був ще зовсім малий, батько з нами переїхав у Кентуккі й заснував там з Даніелем Буном перше селище. Я ще ледве міг носити рушницю, а вже мусив воювати з індіянами, що ні вдень, ні вночі не давали нам спокою. Якось уночі індіяни перейняли мого батька далеко від дому і вбили. Мене вони якимось чудом не побачили, а то б скальпували. Я втік і сховався в найближчому селищі. В ті часи багато лилося крові — невинної крові, і я не певен, чи білі мали право з самого початку так жорстоко повестися з індіянами. Щоправда, й ті мстилися так само люто. Згодом я переїхав до свого дядька в Міссурі. Там ми жили багато років, аж доки почули про чудовий край на річці Арканзасі. І надумали помандрувати сюди. Дядько дуже хоче, щоб я оженився. А я все не можу зважитись одружитися з жінкою, яку не кохаю всім серцем. Одного разу пізно ввечері — то було в Міссурі — мені довелося їхати незнайомою місцевістю. Я заблукав і надибав на якусь хату. Правда, від тої хати я вже знайшов стежку, але навіки втратив там спокій. Я побачив у хаті дівчину. Та дівчина, міс Робертс, була заручена. Після того я не схотів довго лишатися в Міссурі й поїхав у Техас… тобто в Арканзас. Через те, либонь, я й буваю часом такий незугарний, і ви мені повинні ласкаво пробачити це. Бо ж дуже гірко знайти нарешті своє щастя й зразу втратити його.

Раптом біля них щось зашелестіло. Юнак, відчувши небезпеку, завмер, і рука його потяглася до зброї. Ту мить густе гілля якраз перед ними розсунулося, на стежку вийшла величезна пантера й глянула на людей, що зважилися порушити її спокій. Перелякана дівчина тихо зойкнула й притулилась до Брауна. Той лівою рукою обняв її, а правою витяг з кишені пістоля.

Пантера, здавалось, не знала, що їй робити: нападати чи зійти з дороги. Аж ось вона присіла, наміряючись стрибнути. Браун хутко прицілився їй у голову і натиснув гачка. Дівчина так тремтіла у нього в обіймах, що він схибив і влучив у здухвину. Пантера аж підскочила з болю. Несподівана куля, видко, знеохотила її нападати, бо пантера заревла й кинулася в хащі.

— Небезпека минула, міс Маріон. Звір утік, — тихо мовив Браун.

Але тепер почуття, довго стримувані, вибухнули сльозами. Маріон, схлипуючи, прихилилась Браунові до плеча й прошепотіла:

— Ох, я така нещасна!

— Маріон! — вигукнув юнак і вже тихіше сказав: — Нам час розлучитися. Мені не можна тут лишатись. Від того нам обом була б тільки мука. Завтра ж я покину Арканзас. Я піклуюсь про ваше щастя і про вашу честь. Ось тільки проведу вас назад до хати, і більше стежки наші ніколи не схрестяться.

І він у раптовій тузі обняв дівчину; та за хвилю Маріон уже вирвалася з його обіймів. А зразу по тому їх зустріли Гарпер і Робертс. Вони почули постріл і, стурбовані, кинулись їх шукати. Робертс узяв доньку за руку. Гарпер і Браун ішли трохи позаду. Обоє мовчали.

— Дядьку, — озвався нарешті Браун. — Завтра вранці я їду звідси.

— Отакої! — здивувався Гарпер. — Куди?

— У Техас.

— Хочеш кинути свого дядька напризволяще? Як же так, Біле?

— Я мушу їхати, дядьку! Але не бійтесь — ви не бідуватимете. Ви ж знаєте, що я тиждень тому одержав листа від свого адвоката із Цінціннаті. Я виграв справу, і гроші скоро виплатять. Сьогодні ж увечері напишу Вольфі, щоб усе пересилав на вашу адресу. Завтра вранці я поїду в Пті-Жан, а звідти вгору по річці до Морісонового Урвища — маю там ще деякі справи. Через вісім днів я вирушаю в Техас і дорогою ще до вас загляну. А ви тим часом купіть мені коня в містера Робертса.