На дикому Заходi

Раусон підійшов до свого коня, сів на нього й виїхав на дорогу. А тоді погнав коня чвалом туди, де на виднокрузі білів дах мирної оселі Робертсів. Раусон побув там недовго, сказав тільки місіс Робертс і своїй нареченій, що має на кілька днів відлучитися. Одне, що йому обов'язок проповідника велить об'їхати північну частину краю, аби сіяти там слово боже, а друге, що треба забрати гроші, які йому належать.

— Скоро, люба моя Маріон, — вів далі він, ніжно взявши дівчину за руку, — скоро сповниться моя найзаповітніша мрія. Людині не годиться бути самій. А поки що прощавайте, хай вас береже господь. Тільки помолімося ще раз богові, хай він благословить нашу скромну працю і буде ласкавий до нас.

Він витяг маленького молитовника, що його завжди носив у кишені, й почав голосно проказувати молитву.

Ту мить надворі почувся Робертсів голос.

— Витри коней. За годину я знову їду з дому! — сказав він негрові. — Ходімо до хати, Гарпере, трохи відпочинете. Що ви зараз дома робитимете? О, там, либонь, знову моляться. Щоб його чорт забрав, того попа! Наче людині нема іншого діла, як вічно стовбичити навколішки! Невже богові з того така втіха? Томе, винеси нам з хати два стільці! — гукнув він до негра, що розсідлував коней.

Раусон почув на подвір'ї гомін і перестав молитися, коли негр зайшов по стільці. Робертс із Гарпером без церемоній зайшли до хати.

— Доброго ранку, шановні дами, — привітався Гарпер. Він був блідий і змучений, очі йому позападали, а коліна аж підгиналися. Він важко опустився на стілець.

— О господи, що з вами, містере Гарпере?

— Нічого. Це мине.

Робертс підсунув свого стільця до коминка і втупив очі поперед себе.

— Сталося вбивство, — сказав він. — Страшне вбивство. Застрілено Гіскота.

— Гіскота? — вигукнув Раусон. — Хто сказав?

— Я сам бачив трупа. Його вбив Браун!

Раусон хвилину стояв мовчки, опустивши погляд, наче молився про себе. А тоді звів очі, зітхнув і сказав, здригаючись:

— Це страшно… просто жахливо. Такий молодий, а вже вбивця й грабіжник.

— Грабіжник? — люто кинувся Гарпер.

— А хіба Гіскот не казав, що носить із собою чимало грошей? Ви думаєте, вбивця поховав би його з грішми? Гіскот був грішна людина, — вів далі Раусон суворо, — але так померти, не спокутувавши своїх гріхів… А де ж його застрелено, містере Робертсе?

— Біля Пті-Жана. Ми знайшли сліди, і Асоваум дістав тіло з річки.

— А звідки ж ви знаєте, що то Браун убив його?

— Брауна того самого ранку бачено поблизу, — зітхнув Робертс. — Власне, з ним був там іще хтось. І якраз напередодні Браун посварився з Гіскотом, той ще йому погрожував.

— Яка ганьба! — вигукнув Раусон, охоплений побожним обуренням. — Я сам поїду туди. Може, вбивцю пощастить іще спіймати.

— Вам нема нащо ловити мого небожа, — мовив Гарпер. — Ми ладні всі заприсягнутися, що чули, як Гіскот йому погрожував. Суд присяжних повинен виправдати Біла й виправдає. До того ж Біл через тиждень повернеться й сам себе захищатиме.

— Повернеться? — швидко спитав Раусон.

— Хвалити бога, значить, він не винен! — вигукнула Маріон.

— Міс Маріон, видко, дуже вболіває за містера Брауна, — зауважив Раусон.

— Як і за кожного невинного! — крикнула дівчина.

— Це дуже похвально, — солодким голосом сказав проповідник. — Хай вас господь благословить за те, добра дитино, й збереже вашу чисту віру.

Він шанобливо поцілував свою наречену в чоло й подався слідом за Робертсом і Гар-пером. Ті, хутко попрощавшись, знову скочили на коней. Раусон сів на свого маленького коника й поволеньки потрюхикав дорогою.

— Мамо, — сказала Маріон, коли вони поїхали, — мамо, я не можу любити Раусона. В моєму серці немає того почуття, що я повинна пообіцяти йому біля олтаря.

— Доню, молися! — злякано вигукнула місіс Робертс. — Містер Раусон довірився мені, що сподівається владнати свої справи швидше, ніж гадав. А відразу по тому згуляємо весілля. І ти матимеш щастя, яке заслужила.

СУД ПРИСЯЖНИХ У ПЕТІВІЛІ. ПО СЛІДУ

У Петівілі були вибори. Вибирали окружного суддю й писаря. На першу посаду малося вже три кандидати, а на другу — два.

Вибори починалися о другій годині. А тим часом фермери й мисливці, що поз'їжджалися з навколишніх селищ, сиділи у невеличкому будиночку й розважалися хто як хотів.

— То що ж сталося з трупом? — питав один фермер другого. — Я більше нічого про нього не чув.

— Нічого не сталося, — відповів той. — Ті мисливці накрили його гіллям, а ми взялися шукати другого вбивцю. Але ж ви знаєте, після обіду пішов такий дощ, що змив усі сліди. От ми й кинули, бо що мали робити.

— То його справді Браун застрілив?

— Авжеж! — сказав мировий суддя, підходячи до них. — Цього й слід було сподіватися. Хто б махнув рукою на такі погрози? А от його спільника я б хотів знайти. Той уже напевне не мав причини вбивати Гіскота. І ніхто не знає, на кого й подумати. А чи правда, що забитого ще й пограбовано?

— Того ранку він мав при собі гроші, це я знаю напевне, — розповідав Кук, що лежав на ліжку. — Він тримав їх у кишені в куртці, у маленькому записнику, оправленому в червону шкіру. А коли його знайшли, грошей не було; звісно, вбивці і їх за одним заходом прихопили.

— Браун не прихопив, можу заприсягнутися, — заявив суддя. — Він чесний хлопець. Панове! Час починати. Вже, мабуть, друга година. Правда, в нас немає писаря. Хто може замінити його?

— Он там прийшов Гекер, німець, — мовив Робін, показуючи на відчинені двері.

— Агов, Гекере! — покликав суддя. — Ви б не могли з годинку вести нам протокол?

— Та хоч і дві або й три, — відповів той і зайшов до кімнати. — Я тільки смерком повинен уже бути біля соляниці за горою. Якщо о п'ятій вийду звідси, то встигну.

— Добре, тоді поставте свою рушницю в куток. Вона наладована?

— А ви думаєте, що я ношу з собою по лісі неналадовану рушницю?

— Ну, то ставте її обережно. Я завжди боюся, що клята рушниця може вистрілити.

Гекер, молодий німець, що вже три роки жив у тій місцевості з мисливства, підсунув стільця до столу.

— А он і Велз прийшов, гляньте-но! Яким вітром його занесло? Він же ніколи не приходить на вибори, — сказав Сміт.

— Добрий вечір! — привітався мисливець. Він зайшов до кімнати й кинув на стіл три закривавлені вовчі шкури.

— Послухайте-но, Велзе, — засміявся Гекер, стираючи рукавом вовчу кров із паперу. — Якщо вам байдуже, то покладіть їх краще під стіл — легше буде писати.

— Що, закаляв вам папір? Перепрошую. Ну, та писати на ньому ще можна — заляпано тільки верхній кутик.

— Нумо, будемо вибирати, — перебив їх суддя. — Значить, Гекер пише протокол. А хто ж мої помічники? Ага, Сміт і Гоукес. Починаймо.

— Яке сьогодні число? — спитав Гекер.

— Двадцять сьоме.

— А який день?

— Ви навіть не знаєте, який день? П'ятниця.

— Коли сидиш у лісі цілими тижнями, то й лік дням забуваєш, — виправдувався Гекер. — Я думав, що сьогодні неділя.

До столу підійшов один фермер. Гекер записав його прізвище.

— Добрий вечір, Геслоу. Посвідчення йому ніякого не треба, правда ж?

— Йому не треба.

— Кого ви хочете за суддю?

— Ветеля.

— А за писаря?

— Гопера.

— Ваше прізвище? — спитав Сміт другого фермера, що прийшов віддати свій голос.

— Кетлін.

— Скільки ви живете в штаті?

— Сім місяців.

— А в окрузі?

— Вісім тижнів.

— Можете заприсягтися?

— Аякже!

— Прийміть від нього присягу, писарю.

Гекер швидко пробубонів чоловікові текст присяги, простягнув біблію, щоб той поцілував, і закінчив звичайним, урочистим «Хай вам бог поможе».

Поки всі присутні віддали свої голоси, минуло три години. Суддя та його помічники хотіли вже підписувати протокол, коли знадвору почувся голос старого Баренса, що теж притрюхикав на своєму коникові.