На дикому Заходi

— Місіс Робертс, а в вашій хаті не знайдеться чарчини віскі? Ми в Боувіта хильнули такого клятенного трунку, що мало кишок не попекли.

— Я не тримаю віскі, — відповіла місіс Робертс, знову боляче вражена запитанням. — І містерові Боувіту не радила б тримати таких напоїв.

Гіскот засміявся.

— Я йому теж так казав. У крамаря в Пті-Жані можна купити по одному доларові за галон найкращого пійла в світі — справжньої мононгагели.

— Містер Гіскот, мабуть, помітив, — утрутився Раусон, — що місіс Робертс не дуже приємно балакати про віскі.

— Хай би краще містер Раусон дбав про свої власні справи, — гостро відказав Гіскот.

— Я дав коням трохи зерна! — гукнув Робертс, що саме повертався з Гарпером та Брауном від стайні.

— Дякуємо! Дякуємо! — озвалися Сміт і Гайнце, раді, що мають привід устати з-за столу й перебити неприємну розмову.

Коли регулятори вийшли, Сміт на хвилинку затримався і сказав місіс Робертс:

— Не гнівайтесь на Гіскота за його балачки. Ми сьогодні цілий ранок були на конях, а як приїхали до Боувіта, Гіскот хильнув зайвого.

Місіс Робертс нічого не відповіла. Зате Раусон подякував сусідові за добре слово й запевнив, що не має зла на Гіскота.

— З нього дуже запальний молодик, — сказав він, приязно усміхаючись, — але зовсім не такий лихий, як здається.

— Я буду йому дуже вдячна, коли він більше не вшанує моєї хати своєю присутністю, — озвалася нарешті місіс Робертс. — Я виховую свою дитину богобоязливою й не хочу, ані щоб вона мала собі в цих стінах поганий приклад, ані щоб…

— Не треба, мамо, — перебила її Маріон. — … ані щоб під моїх дахом хтось ображав людей, що проповідують слово боже, — твердо вела своєї мати. — Так і передайте містерові Гіскоту.

Миролюбний Сміт мовчки вийшов з хати. Надворі чоловіки — хто на ослоні, а хто долі — сиділи й говорили про те, що їх найбільше хвилювало: про конокрадів, чия рука сягала все далі й далі.

— Негідники, певне, мають десь тут свого переховувача, бо інакше не змогли б так нас дурити, — сказав Малінс.

— Очевидно. І ще ніяк я не збагну, куди вони дівають коней, — озвався Робертс. — То ж не пташка, що пурхне й сліду не лишить.

— Потерпіть-но! Трохи потерпіть! Ми тих спритників так застукаємо, що вони й не стямляться! — хвалився Гіскот. — Але тоді хай мене дідько вхопить, коли я хоч одного лишу живого. Наша влада дуже злегковажила, коли торік скасувала у нас в Арканзасі смертну кару за конокрадство — це все одно, що сказати народові: «Тепер давайте самі собі раду».

— Не знаю, чи то легковажність, бо забирати в людини життя за коня все ж таки жорстоко, — зауважив Браун.

— Жорстоко? — вигукнув Гіскот і загнав ножа в стовбур, на якому сидів. — Той, хто краде в мене коня, краде частку мене самого. Я ось продав трьох коней і ношу гроші з собою. Це, так би мовити, все моє багатство, що з ним я хочу будувати своє майбутнє. Той, хто вкрав би мої коні, зруйнував би моє майбутнє, а це гірше, ніж він застрілив би мене самого. Ні, смерть мерзотникам! Хай відчують, що ми з ними не граємося! А тоді ми їх — того, кого не повісимо, — швидко витуримо з Арканзасу.

— Для вас, певне, людське життя дуже мало важить, — мовив Браун.

— Дуже мало, — ствердив Гіскот, і далі граючись ножем.

— Коли так, то ви й своє не дуже цінуєте? — засміявся Гарпер. — А то б не ризикували ним через кожного злодія.

— Досить ціную, щоб усякому, кого вважаю за небезпечного, дати скуштувати сім дюймів криці, — відповів Гіскот, дико озираючись навколо. — А, знову містер Раусон нагодився! — глузливо сказав він, угледівши в дверях постать шановного проповідника в капелюсі й з молитовником під пахвою. — Теж один із тих проноз, що вихваляються овечою шкурою і тільки зрідка показують вовчі зуби.

Раусон удав, ніби не почув Гіскотових слів, і попросив хлопчика-негра привести коня. Проте Гіскот, розлючений такою байдужістю, схопився й погрозливо крикнув:

— Ну, містере погромнику пекла, може, ви все-таки вшануєте мене відповіддю, хоч я й грішник?

Не встиг Раусон щось сказати, як Браун зірвався на рівні ноги, піймав Гіскота за барки й так жбурнув назад на місце, що той перекинувся через стовбур і розтовк собі носа до крові. Всі злякано посхоплювалися, а з ними й Гіскот. Він миттю схопив свого ножа, що впав неподалік, перестрибнув через дерево й намірився вже кинутись на супротивника, як той, ані на дюйм не зрушивши з місця, навів на нього кишенькового пістоля. Гіскот не сподівався, що Браун має зброю. Він відсахнувся й хотів схопити рушницю, але регулятори притримали його й сказали, що не допустять убивства.

— Геть від мене! — крикнув Гіскот. — Геть, кажу! Хай я того шмаркача… він заплатить мені своєю кров'ю!

— Пустіть його, — сказав Браун, ховаючи пістоля й дістаючи з-під камізелі такого самого, як у Гіскота, ножа. — Пустіть. Зараз ми побачимо, хто з нас кращий вояк.

— На бога, містере Гарпере, не дайте, щоб сталося лихо, — жалібно мовила Маріон. — Гіскот такий розлючений, що заріже його.

— Не бійтесь, дитино моя, — заспокоював її Гарпер, — і йдіть зараз же до хати. Дівчині тут немає на що дивитися.

— Він уб'є його, — вела своєї Маріон.

— Кого? Вашого нареченого? Ні, Гіскот-бо зчепився з моїм небожем.

Маріон заплакала. Тим часом підійшов Раусон, і вона безвільно дозволила відвести себе до хати.

:— Геть, кажу вам! — кричав у нестямі Гіскот. — Дайте мені рушницю! Мою рушницю, чуєте!

— Пустіть його, — сказав удруге Браун, що теж загорівся войовничим духом. — Пустіть. Він такий обтиканий ножами, що, мабуть, зважиться на чесну боротьбу. Відійдіть, арканзасці!

— Ну гаразд, — сказав Малінс. — Змагайтесь! Але рушниці я йому не дам. Ми не попустимо душогубства. Боротьба — то зовсім інша річ.

Гіскота вмить відпущено, і чоловіки поставали кружка навколо нього й Брауна. Проте запал кентуккійця, либонь, дуже пригас під холодним, безстрашним поглядом супротивника. Хоч Гіскот міцно стискав правицею ножа і люто позирав на глядачів, що спокійно ждали кінця сутичці, але з місця не рушав. Запала тяжка тиша. Всі затамували подих, а Маріон, тремтячи, виглядала з дверей і чекала найгіршого.

Гіскот був у скрутному становищі: видко, боявся Браунового ножа, але ще більше, щоб приятелі не взяли його на глум, як він не зітнеться з ворогом.

Тоді друзі підійшли до супротивників і розвели їх.

— Ходімо, Гіскоте, — заспокійливо сказав Гайнце. — Ви обидва винні. І то ж ганьба, щоб двоє порядних хлопців пороли одне одного ножами, коли в лісі шастає стільки негідників, — побережіть свій гнів для них. Ходімо, нам час вирушати, та й негаразд завдавати прикрості людям, що так гостинно прийняли нас.

— Оце тільки мене й стримувало, а то б я швидко уговкав того жовторотого, — аж зубами заскреготів Гіскот. — Чекай-но, шмаркачу, я ще тебе здибаю. Боронь тебе боже попасти мені під рушницю.

— Гіскоте, ти не думаєш, що кажеш, — озвався Малінс. — Небезпечно кидатися такими словами.

— Облиште його, — зневажливо сказав Браун, ховаючи ножа в піхви. — Хай вихваляється. То єдина його втіха в житті.

— Ходімо й ми, Біле, — Гарпер силоміць потяг юнака до хати. — Не чіпай його, хай собі їде. Ти обстояв свою честь, і я тішуся, що мій небіж так сміливо повівся. А тепер годі сваритися, подумай про жінок. Он Маріон зомліла.

— Зомліла? — перепитав Браун і кинувся до хати. Та враз зупинився. — Але ж біля неї є наречений. Я зовсім забув. Вона, мабуть, уже опритомніла.

Регулятори тим часом вирушили в дорогу, й Раусон теж налаштувався їхати. Гарпер на запрошення Робертса лишився, щоб другого ранку разом пополювати, а також відвідати старого Баренса, що про нього він стільки наслухався.

Раусон, перше ніж сісти в сідло, проказав довгу молитву, в якій благав господа простити, що так споганено святу неділю, і дякував, що не проллято крові. А тоді підступив до Брауна й мовив: