Пiдняти вiтрила!
Пiдняти вiтрила! читать книгу онлайн
Гостросюжетний роман популярного румунського письменника про сповнене пригод плавання вітрильника «Сперанца» до Вогняної Землі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— І ти його теж не розпитував? Не хотів дізнатися?
— Хотів, тільки з нього неможливо й слова витягнути. Крім того, щоразу, тільки-но я намагався це зробити, дід Леон проганяв мене.
— Безперечно, тут якась таємниця! — сказав Антон.
— Яка таємниця?! Звичайна корабельна катастрофа, їх безліч на морі!
При цих словах П'єр витяг шухляду стола, перевернув і висипав увесь її вміст, ніби забувши, що старий, який нікому не дозволяв заходити сюди, може повернутися будь-коли. Погляд його впав на книжку Дарвіна «Про походження видів шляхом природного добору», яка згадувалася в листі. Судячи з позначок, дід Леон читав її. Однак моряк цікавився й ще однією книжкою, сторінки якої були густо помережані позначками. П'єр глянув на обкладинку: «Чарлз Дарвін. Подорож навколо світу на кораблі «Бігл».
— Ти знаєш її? — спитав він приятеля.
— Ні. Невже я навіть не чув про неї?
Вони обидва зачитувалися різними книжками про подорожі, які потрапляли їм до рук.
— Видана недавно! — завважив П'єр. — А вже так зачитана. Я забираю її. Думаю, дід Леон не швидко помітить, що її нема…
Під книжкою був портрет Дарвіна з дарчим написом, далі товстий зошит з потертими від часу палітурками. П'єр похапцем перелистав його і впізнав важкий дідів почерк, бо дід був більше звичний до корабельного стерна, аніж до ручки. Під зошитом — ще листи від того ж самого відправника. В одному з них, датованому 1851 роком, Дарвін писав:
«Любий мій Леоне, я радий, що ти ще раз хочеш стати мені в пригоді, але, на жаль, подорож поки що не може відбутися, бо високопоставлені чиновники, до яких я звертався, вважають марними витрати на дослідження цього краю. Уряд його величності не матиме ніякого зиску від знань про Вогняну Землю. Його більше цікавить канал між Північною й Південною Америкою, який, перерізавши Панамський перешийок і з'єднавши два океани, позбавить мореплавців небезпеки стикатися з жорстокістю Магелланової протоки. Я поцікавився через своїх приятелів у Парижі, чи можна розраховувати на якусь підтримку з боку французького уряду, але їм відповіли те ж саме. Я шукаю зараз сердечну й досить багату людину, котра могла б узяти на себе витрати подорожі, хоч вона не принесе ніякого матеріального зиску…»
П'єр Ваян швиденько пробіг рядки, переклавши їх своєму другові.
Інші листи повідомляли про такі самі труднощі, аж ось один, датований 17 грудня 1852 року, починався вигуком тріумфу:
«Старий керманичу, я знайшов! Знайшов рідкісну пташку, яку шукав стільки часу! Це молодий каштан з Бостона, оселі таких самих відважних морських вовків, як і ваші корсари. Він не багатий, але має корабля, п'ятсот доларів і готовий піти в дорогу. Решту трохи докладу я зі своїх скромних статків, а ще, сподіваюся, допоможуть друзі, може, Оксфордський університет дасть кількасот фунтів стерлінгів, як було обіцяно, — і, думаю, цього вистачить. Мені дуже прикро, що ми обидва — старі, не зможемо вирушити, але замість себе я пошлю свого блискучого учня, який, гадаю, візьме з собою мою науку й запальність, зате він має на двадцять п'ять років менше, ніж я. Не змушую тебе вирушати, якщо ти відчуваєш на собі тягар років, хоча я певен, що ти такий же міцний, як і тоді, коли ми плавали разом на бригу «Бігл». Однак, старий корсаре, даю тобі спокій і радо прийму замість тебе Арнольда. Хоч я його й не знаю, зате впевнений, що він схожий на тебе, відтак зможу покладатися на нього в усьому, як на тебе. Присилай його негайно в Лондон, а коли разом із ним пришлеш іще двох відважних моряків або хоч одного, то наш корабель матиме повний екіпаж і зможе вирушити в дорогу».
Коли П'єр закінчував читати цього листа, знадвору почулися голос діда Леона й бурмотіння старого Жіра.
— Що робити? — перелякано прошепотів Антон.
— Ховаймося в трюм!
Зовнішній трап уже скрипів під ногами діда Леона. П'єр, мить повагавшись, запхнув зошит з картонними палітурками за пазуху, до книжки Дарвіна, прочитані листи поклав на місце і прослизнув до трюму услід за Антоном.
Обидва приятелі принишкли там, аж поки запав вечір і дід Жір пішов додому. Невдовзі по цьому дід Леон ліг, — хлопці почули його хропіння. Обережно скрадаючись, мов злодії, вони тінями прослизнули на палубу, пройшли на ніс і звідти стрибнули на пісок.
Наступного дня вони не пішли з рибалками в море, не ходили навіть на берег, до нових кораблів, а сиділи в хаті й жадібно читали то книжку Дарвіна, то зошит старого моряка. Тепер вони вже не мали анінайменшого сумніву: дід Леон супроводжував Дарвіна в його мандрівці, був стерновим на «Біглі», але дивно, що сам ніколи не прохопився про це жодним словом. І в книжці, і в щоденнику описувалася та сама мандрівка, однак, ясна річ, по-різному.
Обох приятелів особливо зацікавили ті сторінки щоденника діда Леона, які трохи з'ясовували те, що сталося потім:
«16 квітня 1834 р.
Ми все ще біля Вогняної Землі, три тижні стоїмо на якорі в протоці, яку капітан Фітц Рой охрестив Бігл, за назвою свого корабля. Перед нами, на норд, височіє пасмо сірих гір з затягненими хмарами вершинами, а що там, за ними — ніхто не знає.
Сьогодні капітан і пан Роберт, разом з чотирнадцятьма моряками, повернулися на корабель після двадцяти-денного обстеження західного берега. Пан Роберт, здається, задоволений відкриттями, хоча його доймає щось інше — я про це здогадуюся з того, як він мовчки ходить по палубі, опустивши голову, і лише час від часу підводить її й дивиться на північ…»
Далі в щоденнику описано сварку між капітаном і першим помічником, а на наступних сторінках знову йдеться про Дарвіна — пана Роберта:
«Пан Роберт спитав мене сьогодні пошепки: «Корсаре, ти можеш пройти небезпечну дорогу в дві сотні миль?» — «Куди, пане?» — «На норд». — «Це ж як, по суші? — «Саме так, ми перейдемо через гори й вийдемо до Атлантики!»
Він розгорнув переді мною карту й почав пояснювати: «Бачиш, ось тут, між протокою Бігл і океаном, досі ще не ступала людська нога. Ніхто, навіть тубільці, яких я розпитував, не можуть мені сказати нічого, бо й вони жодного разу не заходили туди, ніби те місце прокляте. Може, ми знайдемо невідомі геологічні формації, рослини, звірів, комашок, які допоможуть мені упорядкувати історію виникнення життя на землі. Ти ж знаєш, я саме заради цього вирушив навколо світу, і мене ніхто не силував, як тебе…»
Дійшовши до цих рядків, П'єр якось дивно глянув на Антона.
— Що він хотів цим сказати? Хто й чому присилував його піти? Що тут за таємниця? А щоденник розповідав далі:
«Вирішено. Вирушаємо через три дні, разом з нами ще четверо людей, поміж ними й один тубілець. Ми назвали його Джіммі, він розмовляє по-англійськи і, здається, дуже відданий панові Роберту.
Перед нами ще недосліджена річка. Ми підемо вгору по течії, до витоків, потім перейдемо через гори. Що там говорити, я відчуваю, як у мене стискується серце, коли думаю про те, що буде. Дві сотні миль по ще неходженій землі!
Через тиждень після того, як ми підемо, корабель вирушить на схід, вийде в океан, і ми зустрінемось на березі, на 54°7′ південної широти, 67°12′ західної довготи, тобто якраз посередині між мисом Пенас і мисом Сан-Пабло».
Тут записи уривалися, а через п'ятнадцять днів:
«Наші плани летять шкереберть. Ніколи я не бачив пана Роберта пригніченішим, ніж зараз, коли він вийшов від капітана.
Протока Бігл залишилась позаду, і, мабуть, ми вже ніколи не повернемося сюди.
Я два тижні не вів щоденника, але хотів би побачити, хто це міг би зробити на моєму місці.
Ми повністю закінчили приготування до походу, наступного дня мали висаджуватися, коли зненацька з заходу налетів шторм, зірвав нас «якоря, і ми вимушені були вийти в океан, щоб нас не викинуло на скелі. Хвилі змили з палуби шлюпку, вітер зламав щоглу, з горем-бідою ми полагодили її, але, думаю, нам усім залишалося недалеко до загибелі, так нас кидало. Люди знесиліли і впали духом. Сьогодні перший день тиші, хоч іде дощ з градом. Ми тримаємо курс на норд-вест, щоб дійти на східного берега Вогняної Землі, після чого маємо зайти в Магелланову протоку.
Капітан відмовився повертатися в протоку Бігл, щоб ми могли висадитись, і цілком слушно, бо при супротивному вітрі це означало б затриматись на місяць. Ох, у південній півкулі настає зима, до її приходу ми повинні пройти всю Магелланову протоку й вийти в Тихий океан. Бо інакше нас захопить тут лиха година, і ніхто не знає, що може трапитись!
Пан Роберт дуже сердитий, і я його розумію, бо зараз і в мене в самого душа болить, що ми залишаємо недосліджену територію. Аж серце крається, коли згадаю, що ми пройшли сім тисяч миль сюди, до Англії зробимо ще тридцять тисяч, а не знайшли часу пройти отих дві сотні, де не ступала досі людська нога.
Джіммі твердить, що нам перешкодили духи і не слід їх дратувати. Вони нас попередили, мовляв, не затівайте нічого, бо буде гірше…»
