-->

Пiдняти вiтрила!

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Пiдняти вiтрила!, Тудоран Раду-- . Жанр: Прочие приключения / Морские приключения. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Пiдняти вiтрила!
Название: Пiдняти вiтрила!
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 210
Читать онлайн

Пiдняти вiтрила! читать книгу онлайн

Пiдняти вiтрила! - читать бесплатно онлайн , автор Тудоран Раду

Гостросюжетний роман популярного румунського письменника про сповнене пригод плавання вітрильника «Сперанца» до Вогняної Землі.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 92 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

— Ви рибалка?

— Був замолоду. Тепер мені доручили маяк.

— А, ви Іфрім, доглядач маяка?

— Саме так.

— О, а я вас шукав… Ваша баба чогось трохи зла!

— Здичавіла в цій пустелі!..

Антон Лупан хвилювався, але ніхто не зміг би здогадатися про його думки, дивлячись на нього збоку.

— Візьміть, будь ласка, сірники, не мучтеся з кресалом.

— Дякую, пане, є і в мене сірники на маяку. Комісія дала засвічувати ліхтарі. Але для люльки кресало краще.

— Ви поспішаєте?

— Ні, бо сонце ще не зайшло, а ліхтарі вже протерті.

— Скажіть, — спитав Антон, намагаючись погамувати калатання серця, — ви, часом, не знаєте, що сталося з цим кораблем?

— Та знаю, чому ж ні. І про цього, і про ті, що нижче, тільки не питайте мене, якого року це сталося. Це все беззаконня Безбородого.

В очах старого спалахнули короткі вогники, ніби в звіра, що блукає в нічному лісі. Але, може, то тільки здалося. Він сів на пісок і, пихкаючи люлькою, почав розповідати:

— Було тут кілька розбійників, їх називають піратами. Вкоренилися вони хтозна-коли, і ніхто з ними не міг упоратися. За ватага в них був Аксенте, він прийшов сюди з грецького моря, люди прозвали його Безбородим, бо не росло в нього волосся на обличчі — ні вусів не було, ні бороди, ніби в нелюда.

Старий презирливо сплюнув, погладив пишну, мов хвіст павича, бороду і повів оповідь далі. Антон сидів поряд, ледве гамуючи стукіт серця.

— Безбородий то безбородий, а бувалий, жив він серед людей, грамотний, навіть дивно, чому злигався з розбійниками. Я не знаю, по яких світах він блукав, але можу поклястися, що знає мови всіх людей у світі… Тоді тут стояв не цей маяк, а інший, ладний ось-ось розвалитися, і запалювався він тільки тоді, коли хтось згадував про нього. Добре, якщо кораблі приходили вдень, а вночі мусили чекати далеко в морі, бо інакше їх підхоплювали хвилі й викидали на пісок, розбиваючи на друзки. Вони, ті розбійники разом з Безбородим, підстерігали звечора на березі. Помітивши вітрило на горизонті, чекали, коли настане вечір, приводили бика, припинали його на березі моря і прив'язували ліхтар між рогами. Бідолашна тварина так і стояла цілу ніч, похитуючи ліхтарем. Бачачи світло, що гойдалося, ніби на хвилях, капітан у морі думав: це якийсь корабель стоїть на якорі, підійду до нього. І підходив, сіромаха, довірливо, тільки потрапляв на пісок, а тут уже порятунку не було. Розбійники налітали човнами, стрибали на палубу з ятаганами в руках, одних убивали на місці, других викидали в море, а потім забирали з корабля все, залишаючи на ньому тільки обшивку.

Антон Лупан скреготнув зубами:

— Мерзотники! І ви вважаєте, що саме так сталося і з цим кораблем? Невже з нього не врятувалася жодна людина?

— Не думаю, пане. Безбородий не лишає нікого в. живих.

— А звідки ви знаєте, що саме він доклав тут рук, а сталося не щось інше?

Доглядач маяка закліпав білими повіками, мов пушинками, ніби запитання захопило його зненацька. Потім, кинувши тайкома погляд на свого сусіда, задоволено усміхнувся, показуючи щербаті зуби:

— Та я ж усе це бачив на власні очі! Тільки, як я вже сказав, не питайте, коли саме це сталося, бо в роках плутаюсь.

— У квітні буде чотири! — буркнув Антон Лупан.

— А так, справді, це було весною, пригадую, ніби сьогодні. Видалась грозова ніч. Десь опівночі я накинув мішок на голову й вийшов до Дунаю подивитись, чи добре прив'язаний човен, бо цілу зиму я робив морський баркас і лише два тижні, як спустив його на воду. Я міг узяти на нього п'ять тисяч ок [5] риби і невдовзі думав вирушати вгору до рибалок, щоб привезти трохи свіженької… Я вам не сказав, що тоді вже не мав сили виходити в море ловити рибу, отже, почав промишляти трохи торгівлею. Ходив угору, до Тулчі, а іноді навіть у Галац…

Антон Лупан звівся на ноги, силкуючись приховати нетерпіння. Знав: якщо урве або хоч поквапить, доглядач маяка замкнеться в собі, як усі старі, коли робиться не по-їхньому, і тоді з нього не витягнеш ні слова.

— Отож і кажу, — вів далі той, — вийшов я на бер моря. Землянка моя була трохи нижче порту, отам, д саме зараз склад. З моря дув сильний вітер. Дунай на бух і стогнав, а по той бік, за очеретом, чутно було, як шаленіло море, сказати б, ніби його мучили тисяча чортів. І тут наче блиснуло світло в комишах… «Не інакше, знову розбійники! — подумав я. — Мабуть, уже щось відчули прокляті й готуються до грабунку!» Тоді я взяв трохи ближче до моря. Не встиг вийти з комишів, як майнула якась тінь, щось схоже на літаючого звіра швидко мчало до берега, до ліхтаря, що метався мов божевільний. Блискавка освітила берег, і я побачив корабель, як він спіткнувся, сівши днищем на пісок. Одна щогла переламалась, тільки тріск і гуркіт. Майнули шматки вітрила, підхопленого вітром, ніби сліпі чайки. Коли погасла блискавка, погас і розбійницький ліхтар Може, в заростях були ще люди і дивилися так сам як і я, але хто міг боротися з ватагою Безбородого, коли їх багато і жоден не забариться вгородити ножа груди? Почулися крики, далі постріли. Стріляли з корабля, але в кого і як, мабуть, і самі не знали… Три дні тривав шторм. Четвертого дня море заспокоїлось і ввійшло в свої береги, а на березі не лишилось і сліду ні розбійників, ні подорожніх. Тільки корабель лежав на боці, присипаний піском… Прийшли й наші люди, хотіли поживитися чимось, бо те, що море викидає на берег, нічиє, воно не належить нікому. Але не було чого взяти. Розбійники пограбували чисто все.

— І ніхто не покарав тих бандюг? — спитав Антон, важко дихаючи.

— Хто їх може покарати, пане? І як доказати? Цей Безбородий мав свого корабля, тримав його в порту, як чесний моряк, ходив вряди-годи у Стамбул, у Салоніки і навіть возив товар, так що й подумати не можна… А втім, він недовго й був тут. Тільки-но почалася війна, він підняв вітрила й пішов. Кажуть люди, ніби чинить розбій у грецьких і турецьких морях, але я не певен, чи то правда…

Тут старий побачив, що сонце ховається в зарості очерету, й заквапився.

— Я забалакався й забув про маяк, — сказав він, швидко підводячись.

Антон Лупан пішов разом з ним до протоки, їхні тіні витягувалися далеко вперед, аж до очеретів біля маяка. Уже на березі старий, відв'язуючи човен, припнутий до каменя, підвів очі й глянув на чужинця.

— Пане, вибачайте, що питаю, але моя розповідь, здається, засмутила вас., Що вам до того корабля, який уже стільки літ гниє на березі?

— То мій корабель, дідусю! — відповів Антон Лупан.

— Ваш?..

— Так, мій і мого друга, який загинув, мабуть, тоді…

Течія в протоці підхопила човен. Старий швидко нагнувся, ніби переляканий, потім випростався, дивлячись на берег, та так і стояв, аж поки човен, погойдуючись на хвилях, прибув до маяка.

Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.

З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.

— Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?

— Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.

— Як це так? — Ієремія невимовно здивувався. — Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?

— Підемо, але не кораблем кіра Яні…

Антон пішов на палубу шукати стернового.

— Герасіме, ходи-но сюди!

Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» — сказав він подумки, хитаючи головою.

А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!

РОЗДІЛ II

І ЛЮДИ МАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 92 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название