Пiдняти вiтрила!

— До Стамбула, а може, й далі…

Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:

— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?

Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.

— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?

— Харчі мої?

Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.

— Так, харчі ваші, кіре Яні!

Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.

— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів [3]. Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.

— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.

Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.

Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.

Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.

— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?

— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!

— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.

І вони обидва попрямували до носового люка.

— Добридень, палікари! [4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!

— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.

Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.

— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!

При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.

— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?

Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:

— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?

— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.

Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.

— Братове, — почав Герасім, тепер уже грецькою мовою, обернувшись до своїх, які здивовано витріщили на них очі. — У сімдесят восьмому році я й мій брат Панаїт були в Порт-Саїді на арабському кораблі…

— І переправляли гашиш! — урвав його мову Антон Лупан.

— Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.

— Сідати обідати! — ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.

Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.

— Як я вже вам казав, братове, — вів далі Герасім, — це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден та баркасів — і турецьких, і грецьких, і арабських. А народу на причалі видимо-невидимо — купці, носії, моряки, роззяви, жебраки. Біля нас пришвартувалася шхуна якогось Гусейма, а в цього Гусейма була сестра, Аднана, яку він бив щодня. Чому він бив її і навіщо возив із собою по морях — хто міг знати? В арабів не так, як у нас, не спитаєш, не вивідаєш, а коли подивишся трохи довше, ніж слід, то можеш одержати ножаку в горлянку… Отож одного ранку Гусейм знову взявся чубити свою сестру. Дівчина не плакала, тільки скрипіла зубами та виблискувала ненависно очима: видно, горда, хоч з вигляду й дитина. Ми ж на це навіть дивитися не ризикували. Тільки поглядали краєчком ока та мовчки лаялись. А одного разу якийсь молодик, бачте, ніби глузд стративши, зупинився на причалі, почервонів, потім метнувся на трап, скочив на палубу і одним ударом кулака в щелепу звалив араба за борт, мов тюк. Жаль, що поблизу не було жодної акули; витягли люди цього мерзотника!.. І той юнак, який зробив це, ось він, перед вами.

Усі повернули голови до гостя й почали з цікавістю розглядати його. Бо кожному, хто подорожував там чи хоч чув із розповідей про тамтешні звичаї, це видасться неймовірним. Ієремія, хоч і не все зрозумів з грецької мови, теж витріщив очі на Антона Лупана, забувши навіть про барана. Виходить, новий його пан — людина, яка стрічається не щодня. Тепер він був радий, що пішов разом з ним, бо ще донедавна думав, що вночі, попоївши смаженої баранини, він тихенько дасть драла, адже це йому нічого не варто.

А Герасім тим часом вів далі, розпалюючись:

— Звістка про те, що хтось побив Гусейма, миттю розлетілася по всьому порту. Був там один старий, я вже забув, як його звати; він тримав лавку на причалі — у нього можна було знайти й каву, і тютюн, і бурштин. Люди вважали його дуже мудрим, казали, що він веде свій родовід від пророка. От той старий і сказав: «Тільки аллах має право карати правовірних. Але якщо знайшовся гяур, що побив Гусейма, то браво йому! Гяур — витязь, і його повинні шанувати всі!» Отак сказав старий, і так воно й було. Ім'я Антона Лупана стало відоме на всьому Червоному морі…

Слухачі були в захопленні. Ієремія набундючився, ніби це говорилося про нього самого. Скільки він мріяв зустрітися з людиною шанованою й відважною!

— Але скажіть-но, пане, яким вітром вас прибило сюди? — спитав Герасім, знову заговоривши по-румунськи. — Років два тому я чув, що ви стали помічником капітана на голландському кораблі. А дехто твердив, ніби будуєте залізниці в турків.

— Будував я й залізниці, був і помічником капітана, маю навіть диплом капітана… А з якого ти роду-племені — грек чи румун, бо я й досі не знаю? По-нашому говориш, ніби народився в Румунії…

— Він грек, пане, з-під Пірея, — підскочив Нікола, другий стерновий.

Герасім похнюпив голову і засоромився, мов дитина.

— Ви йдете з нами, чи я неправильно зрозумів? — спитав він по якімсь часі.

— Ні, ти зрозумів правильно. Піду з вами до Стамбула або до Пірея, буде видно… Я хочу придбати корабель…

Почувши це, Герасім спитав, бо серце старого морехода загорілося:

— І куди ви думаєте йти? Скільки морів проорете?

— Багато!.. — відповів Антон Лупан.

— Пане, — правив своєї стерновий, — я спитав не тому, щоб спитати. Ви ще добре не знаєте мене, але прошу вірити мені, бо я не базікало. Тож подумав: може, вам потрібен стерновий.

Антон окинув його довгим поглядом і сказав:

— Звісно, потрібен буде, і якщо ти згодний, то кращого мені й шукати не треба. Тільки б знайти корабля для такого керманича!.. А де зараз Панаїт?

— Брат мій?.. Царство йому небесне! Замучили пірати рік тому.

— Шкода! Дуже порядний чоловік був…

Увечері другого дня «Пенелопа» прибула до Тулчі, а наступного дня вітер перемінився на західний, і завдяки йому корабель кіра Яні в полудень підійшов до Суліни.