Iндiянин

Але він помре! Так вирішили пани судді, і вирок виконають уже завтра, через двадцять чотири години після оголошення.

Васкес зупинився біля вікна і притулився лобом до холодного скла. Дикий Кінь казав у своєму посланні, що з Моралесом нічого не повинно статися. Він, мабуть, боявся, що його ув’язнять. Моралес, напевне, теж розраховував лише на кілька місяців в’язниці, інакше він не повернувся б. Вони обидва все ще не знали білих як слід!

А якби Ірігоєна застрелив Медіна? Вони не скарали б його, він знав. Моралеса покарають не за те, що він учинив, а за його червону шкіру і ще більше за те, що він її не соромився. Васкес знав ще одне: на місці Моралеса він зробив би так само.

Капітан пригадав свої думки, коли Ірігоєн наполягав на тому, щоб їхати на чолі загону. Він сподівався, що лейтенант не повернеться. І він справді не повернувся, і Васкес не міг не відчувати себе винним.

Він знову почав ходити по кімнаті, чотири кроки від вікна до дверей і назад.

Право, закон і розум, де вони — де все, у що він вірив, що роками давало йому силу носити оцю форму? Білі повинні виховувати індіян, бути суворими, але справедливими. Всьому кінець!

Двоє індіян було у Лейквені, Курро і Моралес. Одного він не дуже любив, другого поважав, але гордився обома. Вони були живим доказом, якими можуть стати індіяни, доказом, що політика білих на кордоні була розумна. А нині? Курро зник. А от пан Манрікес за ніч придбав крамницю. Жодна людина не знала, звідки у нього взялися гроші і ті товари, що він несподівано добув з своєї комори.

А другого індіянина, його сержанта, завтра вони розстріляють.

Право і закон! Сьогодні він дізнався, що обох контрабандистів — Сабалу і Мендеса — виправдали в окрузі. Бо вони визнали свою провину і повідомили про Білого Короля!

Ні, не можна покладатися на розум взагалі, а він справжній йолоп, коли переконував себе в цьому. Моралес під час суду тримався розумніше за нього. Він відмовився захищатися, сидів, як дерев’яна статуя, не обзиваючись, дивлячись прямо перед собою, ніби дивився крізь стіни і частокіл на широку пампу, що була його рідним краєм, на сонце, яке незабаром він перестане бачити. Коли почався суд, Моралес уже знав, який вирок на нього чекає. А він, білий комендант форту, казав собі все, що спадало на думку, і закривав очі на дійсність.

Моралес відмовився надіти військову форму. Він вийшов до панів суддів у індіянському одязі і його судили як індіянина.

Людина, яка відвела війну від прикордонних земель, одвернула інтервенцію французів! Останні донесення говорили, що французькі кораблі одійшли від узбережжя, вони попливли до Європи, звідки прибули. А Хуан Моралес має вмерти. Ні, ні, тисячу разів — ні! Це було не тільки безглуздо, це був злочин.

І він нічого не міг вдіяти, щоб запобігти цьому. Вирок оголошено; його виконають вранці, через кілька годин. Його заперечення, його докази, його протести було ввічливо, але холодно відхилено. Вирок військового суду не опротестовується. Капітан нічого не міг зробити… Але ж він мусив щось зробити.

Васкес знову зупинився, цього разу біля письмового столу, і подивився на аркуш паперу, на чорнильницю і ручку.

Що буде? Він раніше вважав себе батьком усіх, хто тут жив. Тепер він узнав, що він не що інше, як кат. Він тримав у руках зашморг, який протягом століть висить на шиї індіян, і робив те, що здавна робили всі білі: поволі стягав його все тугіше. Індіян не хотіли ні виховувати, ні цивілізувати, а якщо будь-який з них сам, власними силами утверджувався серед білих, його при першій нагоді усували з дороги.

А він сприяв цьому і всілякими нісенітницями заколисував себе. Все своє життя він побудував на якомусь самообмані, а тепер стояв з порожніми руками. Ні, ще гірше: з закривавленими руками! Він був засідатель суду, який виніс смертний вирок Хуану Моралесу. Чи спитає хтось коли-небудь про те, що цей суд прийняв вирок трьома голосами проти одного? Різниця невелика.

Та й це ще було не все, далеко не все. Були ще погрози Дикого Коня. Він говорив їх серйозно. Арауканці завжди погрожують серйозно. Біс його знає, що він задумав. Може, помститься на білих поселенцях, а може, на перших негоціантах, що з’являться у нього в стійбищі. У всякому разі потече кров, і на кордоні знову зникне спокій. Добре, що хоч Дикий Кінь ще не знає про вирок.

Капітан похитав головою. Нехай далі все йде без його участі! Два широких кроки, і він опинився біля столу. Сів і написав до військового міністерства республіки. Капітан Васкес просив відставки.

Вони все навантажили на підводу — все, що брали з собою. Це було досить мало. Багато їм не потрібно, адже вони їхали до молучів, туди, звідки прийшли батько і мати. Поки що туди їдуть тільки вони з матір’ю. Батько приїде згодом. Вони ув’язнили його у форті, чому, Педрільо не знав, але щось він зробив з тим, хто ненавидів індіян, з лейтенантом Ірігоєном. Як тільки батька звільнять, він приїде до них.

Вони житимуть, як усі індіяни, а що не потрібне їм, лишається тут: важкий, вимитий стіл, солом’яний матрац Педрільо, ліжка. Плуг вони забрали, інші знаряддя і все зерно, яке було в коморі, — теж. Батькова військова форма висіла на цвяху на стіні. Певно, він надіне її, коли їхатиме до молучів.

Педрільо востаннє оглянув кімнату. Все було, як раніше, або майже так. Подекуди чогось не вистачало, приміром, двох мисливських рушниць, які завжди висіли на стіні. Ні, все-таки у кімнаті було не так, як завжди, вона була якась покинута, порожня. Потім мати дмухнула на свічку, і все разом скінчилося. Чорна темрява поглинула їхню домівку і ніколи вже не віддасть її.

Вони їхали геть, хоча була ніч. До світанку добрих три години. Вони їхали до форту попрощатися з батьком, а потім уже поїдуть до молучів, у одне з стійбищ у передгір’ї.

Педрільо ні разу не оглянувся. Вони їдуть до молучів, це було добре, але й боляче. Рипіли колеса навантаженої підводи і чути було тупіт корів, волів і коней, які йшли за возом. Він не попрощався з Алехо. Раніше вони були добрі друзі, але потім Лейквен ніби охопила лихоманка, і тепер вони вже не друзі, бо Алехо білий, а він червоний. Колеса рипіли. Він забув змастити їх.

Ось тут він звертав з дороги, йдучи до Млинової річки, а прямо — ходив до школи. І вчителя пін більше не побачить, і це радувало його так само, як радувало те, що він виїжджав з Лейквена. Підвода повернула ліворуч до форту.

Педрільо промерз, бо ніч була холодна. Хлопець обгорнув ковдрою ноги. Мати сиділа поруч, дуже прямо, і, здавалося, була зайнята тільки кіньми. Краєм ока він позирав на неї, але вона не помічала сина.

Тож він не ходитиме до школи в місті, до навчають будувати будинки і мости, принаймні поки що не ходитиме. Вони їдуть до молучів, там поставлять собі хижку, як у всіх молучів. Тільки житимуть вони не з полювання, як інші арауканці, і не розводитимуть овець: вони оброблятимуть поля, вирощуватимуть пшеницю, маїс та картоплю. І якщо всі їм допомагатимуть і теж вирощуватимуть пшеницю і маїс, то разом вони, може, зберуть досить грошей, щоб Педрільо міг піти до міста і навчитися всього, чого там навчають. А коли повернеться, то відкриє у молучів школу, більшу, ніж у пана Гонсалеса. Але він ніколи не житиме серед білих, як батько.

Так казала мати. Батько, звичайно, буде тут недовго. Коли він повернеться до них, мати не знала, але скоро.

Вони їдуть з Лейквена. Він знайде собі серед молучів справжнього друга, як батько, коли його ще звали Стрілою, і ходитиме з ним полювати на пуму. Йому не хотілося ніколи зустрічатися ні з Алехо, ні з жодним білим з Лейквена. За спиною на підводі щось заворушилося. Вони взяли з собою собак, без яких білі запалили б у них дах над головою.

Чути рипіння коліс. Навкруги глупа ніч. Ще не співав жоден півень. Лейквен спав.

Темною громадою виріс перед ними форт. Ворота були відчинені, тоді як завжди на ніч їх зачиняли. Може, тут чекали на них, може, знали, що вони прийдуть попрощатися з батьком.

Так, тут знали. Біля воріт стояв Медіна і мовчки провів їх до невеличкої в’язниці в дальньому кутку подвір’я. Мати теж нічого не сказала. Вчора ввечері вона була тут. Шарудів гравій. Треба б уже підсипати його. Потім клацнув у замку ключ.