Iндiянин

Вартували по черзі. Хуану випало вартувати останнім, перед тим, як вирушати. Коли стемніло, він задрімав і прокинувся, коли Венегас штовхнув його в плече.

— Твоя черга.

Чорна голова нахилилася до нього, коли він натягав чоботи.

— Собака, пропонував мені гроші, якщо я відпущу його, цілу купу. — Голос Венегаса дрижав од обурення. — І навіщо ми тягнемо з собою оцього негідника, я, далебі, не знаю.

— Бо краще судити його там, ніж розстріляти тут. Французи тоді спробують ще раз.

— Біжать до індіянської наволочі, яка… — Венегас збентежено замовк.

Хуан підвівся. Він відчув, як кров ударила йому в обличчя, і мовчки взяв рушницю. Всі вони однакові, оці білі, навіть найкращі.

— Я… я обмовився… — затинаючись, почав Венегас.

Але Хуан, не слухаючи, пішов в обхід табору. Ноги ледве згиналися, руки теж. Пройдено довгий важкий шлях, а ще трудніший лежав попереду. Повільно брів він табором. Пічний вітер шелестів листям, десь скрикнула совка, у тривожному напівсні мурмотіли солдати. Хуан не дуже вслухався.

Що криється за оцим усім! Він ризикував своїм життям, аби зберегти на кордоні мир, він, індіянин, а розв’язували війну білі. Та па це не зважали. Зважали тільки на колір шкіри, а індіяни були для білих наволоччю. Якщо чогось торкається, то навіть Медіна не довіряє йому, а Венегас… Хуан зціпив зуби. І все-таки він доведе справу до кінця. Він примусить їх поважати його, навіть всупереч їхньому бажанню.

Він підійшов до Антуана. Отже, пташка хотіла випурхнути. Та обережність ніколи не завадить. Він одкинув ковдру і перевірив на ногах француза пута. Все гаразд. Випроставшись, він зустрівся поглядом з широко розплющеними очима Білого Короля. Той не спав.

— Ти арауканець?

Не питання здивувало Хуана, а те, що сказане воно було по-арауканському. Він кивнув ствердно.

— З якого племені?

— Молучів.

— У моєму стійбищі багато молучів. Чому ти допомагаєш ворогам свого народу?

— Ворог мого народу — війна, — схвильовано видихнув Хуан.

Антуан, здавалося, не чув. Він сів.

— Допоможи мені втекти. Я дам арауканцям нову зброю. Ми проженемо білих, і вся країна належатиме вам. А ти станеш вождем у своєму племені.

— Арауканці проженуть і твоїх французів.

— Ви не втечете, — пригрозив Антуан. — Завтра мої люди доженуть вас, і ти помреш. Раджу добром: допоможи мені втекти!

— Якщо твої люди звільнять тебе, тобі не потрібна моя допомога.

— Що ви робите біля полоненого? — У Ірігоєна був легкий сон, він ніби виріс з-під землі за спиною Хуана.

— Перевіряв, чи міцно зв’язані ноги, лейтенанте.

Ірігоєн нахилився і помацав вузли на мотузках.

— Про що розмовляли з ним?

Хуан завагався.

— Він умовляв мене допомогти йому втекти.

Навіть у темряві Хуан відчув недовірливий погляд Ірігоєна.

— Ідіть на свій пост.

Хуан повернувся.

— Та зніміть з лоба оту кляту індіянську пов’язку. Вона ж ні до чого. Чи у вас так швидко виросло волосся?

Хуан не був упевнений, що в словах був глум, і удав, що не почув.

— Я звелю заткнути вам рота, — на весь нічний табір пролунав голос Ірігоєна, — якщо ви ще хоч раз відкриєте його.

Незабаром усі були на конях. Знову мовчазний загін просувався крізь ніч, і знову вів його Хуан. Вершники піднялися схилом гори ще вище, ніж учора, вибирали зарослі лісом і кам’янисті місця, де не лишалося слідів. Тепер небезпека загрожувала їм не тільки знизу та з боків, вона загрожувала їм і спереду. Арауканці могли бути скрізь, і в одному не доводилось сумніватися — шукали вони білих надзвичайно пильно.

Сьогодні загін прямував уперед ще повільніше, по-перше, грунт був гірший, по-друге, і коні, і люди не відпочили як слід. Вони були в дорозі десять днів, двічі перейшли гори і сиділи в сідлі уже двадцять вісім годин, майже не відпочиваючи.

А тут ще Аврелій Антуан. Він їхав гірше, ніж учора, кінь його спотикався за кожним третім кроком. Венегас знову спробував пригрозити і вдарив коня, але помітив, що кінь справді кульгає. Ішов він все повільніше, хоча Венегас кінцем ласо підганяв його.

Вранці їх чекав сюрприз. Ліва передня нога рудого дуже розпухла, і йти далі він не міг. Солдати оточили француза, і Хуан побачив глузливий блиск в його очах. Однак на темному, засмаглому обличчі нічого не відбилося.

— Він навмисне пошкодив коня, — вигукнув хтось, — щоб індіяни догнали нас.

— Застрелити його! — відповів йому гнівний гомін. — Що нам гинути заради нього?

В Антуана на лобі запульсували жили.

— Ви… ви не посмієте вбити мене!

— А чим ти кращий за вбивцю?

— У нас наказ доставити його в Лейквен живим! — перекрив гомін Ірігоєн.

— Якщо зможемо… — тихо промовив Венегас.

— А що скажеш ти? — повернувся Медіна до Хуана.

Хуан глянув на білого, на того білого, який втягував арауканців у війну, і зрозумів, що життя француза в його руках. Звелить убити, і ніхто не докорить йому за це. В очах Антуана стояв страх, неприкритий, тваринний страх.

— Краще доставити його живим, — повільно мовив Хуан. — Будемо поперемінно везти його.

— А якщо арауканці доженуть нас і треба буде тікати?

— Сказано, що візьмемо його з собою, — втрутився Ірігоєн. — Це наказ!

Та солдати не рухалися. Вони ждали, що скаже Хуан.

— Якщо арауканці вистежать нас, ми все одно не втечемо від них на своїх конях. Сподіватимемося, що проскочимо у них поміж пальцями. Тож однаково, чи візьмемо його з собою, чи ні.

Солдати невдоволено погомоніли, але скорилися. Хуан мав рацію. На своїх загнаних конях вони не могли змагатися з переслідувачами. Це була гірка, але очевидна істина.

І все-таки очі Ірігоєна палали від гніву. Солдати не послухали його, вони чекали, що скаже оцей індіянин.

Перед ними розкинувся довгий відкритий схил. Щоб виграти час, вони почали з’їжджати по ньому навкоси. Сонце ще ховалося за горою, і вони їхали в тіні. Небезпека, що їх викриють, тут була менша. Згодом воли відшукають невеличкий видолинок і там сховаються до темряви. Коня Антуана вони відпустили.

Майже дві години витратили вершники, щоб з’їхати зі схилу. Схил був крутий і кам’янистий, а їм доводилося ще уповільнювати ходу через коня Медіни, який ніс подвійний вантаж.

Скрізь панувала тиша. Тільки вітер гудів між скелями, рипіли сідла та іноді кінь цокне копитом об гравій чи зірветься камінь і з гуркотом покотиться вниз. Люди були неспокійні. Всі почували себе непевно на відкритому місці, здавалося, що з лісу за ними стежать десятки ворожих очей, що за скелями на них чатують сотні небезпек. Кожному хотілося сидіти у безпечному закутку, і кожен занепокоєно кидав погляд назад, чи не виринуть там переслідувачі. Арауканці були добрі слідопити.

Хуан їхав на чолі загону. Він розумів тривогу людей і сам хвилювався. Це був інстинкт гнаного: сховатись, обминути широку рівнину, де його легко помітити.

Вони майже спустилися до підніжжя схилу, як Хуан раптом почув вигук. Він обернувся, обернулись усі, і всі зрозуміли, що означає цей вигук. На узліссі, де вони стояли дві години тому, з кущів виїхали вершники. Вони були трохи більші, ніж чорні цятки, і надто далеко, щоб розпізнати їх, проте ці вершники могли означати тільки одне: арауканці натрапили на слід загону.

Сонце вже освітило підніжжя схилу, але солдати були ще в затінку і, може, індіяни їх не помітили. Вони дали коням шпори, промчали трохи вгору і знрікли за першими скелями. Зупинившись, почали радитися. Власне, вони не радилися, вони хотіли тільки почути від Хуана, як їм тепер вибратися з цього складного становища.

— Лишатися тут не можна, — сказав він. — Вони обшукають кожен камінь. Нам знову треба спуститися вниз і лісом пройти туди, де починається степ. Можливо, ми обдуримо їх.

— А якщо ні?

— Тоді приймемо бій.

Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, які сили в арауканців, та хоча б вони й справилися з ними, постріли привернуть увагу нових переслідувачів. Стиснувши губи, напруживши кожен м’яз, солдати не зводили очей з Хуана. Він казав правду. Іншого виходу не було.